Врешті непритомніє вікно навпроти. Намагаєшся деякий час слідкувати за тремтливою зорею – вона ж стрибає, регочучи. І згодом, позіхаючи нестримно, рониш на власні нотатки очманілу за день голову. Ще встигаєш почути, як прошиває міську ніч гудок паротяга, і пригадуєш що – прощальні...

розповзаються зморшки системою координат виноградник усох ні сатирів нема ні менад нерозбавлений сон із суцільної в’язі сонат нерозв’язаний вузол із жил і глевкої породи   обережно ступати себе в оберемку нести і сміятись у безумі ти безумовно не з тих навіть сволок не...

I знов обвугленими сiрниками на сiрих мурах сiрi днi значу, i без кiнця топчу тюремний камiнь, i туги напиваюсь досхочу. Напившись запрягаю конi в шори i доганяю молодi лiта, лечу в далекi голубi простори, де розцвiтала юнiсть золота. — Вернiтеся, благаю, хоч у гостi! — Не...

iнкрустацiя ластовинням розпочнеться на перше квітня бережи саморобне серце помаранчеве i грайливе що натруджується, бо тягне за собою на ланцюгові щось холодне слизьке й окате наче рибу бліду i чисту

З 1905 року, коли селяни вбили в маєтковi її чоловiка, панi Ївга Нарчевська перебралась до мiста. Смерть чоловiка її не так вжахнула, як здивувала. Село стало їй незрозумiле, а селянин то й зовсiм. Тридцять рокiв прожила панi Ївга на селi — i весь час селяни здавались їй надзвичайно...

Зринає вiн, дзвiнкий i розмаїтий, На шiстдесят земних коротких лiт З грузького дна — латаття нiжний цвiт, Щоб нам жагу безмежну напоїти... Як тiшать нас озера, гори, квiти, Роса, i теплий грiм, i шепiт вiт — I людська творчiсть пiдiймає мiт У саме небо, зорями розшите. Та скоро...

Андрухович – культовий постмодерніст, Влаштовує акції в камерних приміщеннях, Кінчений творчий агорафоб. Ірванець – просто шкет, воїстину тонкий лірик. Неборак – масивний як шафа, з ним не б’ються і не кохаються Ні Андрухович, ні Ірванець – Це все-таки ж...