Електронна бібліотека/Проза

ДомовикБогдан Чубко
МонологГанна Заворотна
«Її сукня» (Уривки з роману)Алла Рогашко
На розстанях долі (уривки з роману)Іван Корсак
ГойдалкаОлексій Ганзенко
АлергіяОлексій Ганзенко
Доля знахаркиГанна Заворотна
ВіршіОлександра Григорчук
«На ріках вавилонських… Кілька думок про повернення». Фрагменти з книжкиАндрій Зелінський
П´ятий пар. УривокМаксим Гах
ПоверненняГанна Заворотна
Із циклу «Загублені значення»Лілія Войтків
Осточерствілі ангелиОлексій Ганзенко
Поет і ковчегОлексій Ганзенко
«Психи двух морей». III ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». II ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». I ч.Руденко Юрій
Сучасні борделіХристина Букатчук
Афродита. Античні міфи в сучасній обробці (фрагменти)Антоніна Спірідончева
Руда Кобилиця. Зі збірки «Амазонки»Антоніна Спірідончева
ВіршіОльга Соколовська
Не хотілаОлексій Ганзенко
РозглядиниОлексій Ганзенко
Лукій вмираєОлексій Ганзенко
коли скінчиться війна ми знову вирушимо на схід...Олександр Андрієвський
революціонери молоді і старі...Олександр Андрієвський
з віршами аполлінера у рюкзаках...Олександр Андрієвський
революції у моєму місті зазвичай починаються восени...Олександр Андрієвський
пластика твоїх пальців кожна лінія злам...Олександр Андрієвський
середина осені попереду ще півроку холоду...Олександр Андрієвський
чим східніш і південніш здається тим холодніш...Олександр Андрієвський
вони прокидалися зранку і дивились новини...Олександр Андрієський
15 років без себе (Загублений)Ксенія Циганчук
Завантажити

На старості Марко Ґергунець зненавидів гусей. І не тому, що носив пташине прізвисько. До нього, зрештою, звик. Та допікав зять:

– Марко! Марку! Вижени на воду своїх “родичів”, бо ґвалт роблять.

Гуси, та ще й ґергуни, птиця уперта. Ти її з двору – вона назад. Скільки не годуй, скільки не напувай – всядеться під ворітьми і тільки “ґел-ґел-ґел, ґел-ґел-ґел!..”

– Всіх перерубаю! – цідить крізь зуби Марко, але з часом відходить, гамує злість, заспокоюється. Бо не в ґерґунах суть.

У старого Марка чотири дочки. Три у Києві, одна при ньому. Старші зяті називають тестя, як і належить, батьком, Марком Степановичем, і тільки оцей, що при ньому, – ну хоч кілка на голові теши, – Марко та Марко. І роботящий, і непитущий, а з тестем – як з хлопчиком. Та й онуки не дідом зовуть, а Марком. Найменше голопузе, літеру “ер” вимовить не може, а й собі: “Мал-ко-о!” Від людей соромно.

Старий Ґергунець виконавцем у сільраді. З дитинства і до виходу на пенсію пас колгоспну череду, мав легкі ноги й трохи відлюдькувату вдачу, і лиш позаторік, коли відлежав майже два місяці в лікарні з радикулітом (прихопило навесні біля багаття), розпрощався з худобою, бо потягло до людей. Тепер при начальстві. За старшого, куди пошлють.

Робота в Марка Степановича – не бий лежачого. Прийди раненько, відчини кабінет, поміняй воду в графині (голова любить свіженьку), та й сиди собі сиднем біля телефону, чекай дзвіночків. Зрідка, бува, телефонограму з району передадуть, а чи озветься хто з керівництва. Сільська Рада на троє сіл, тож клопотів багато. Ганяють на службовому “Москвичі” – тільки курява вслід. Коли ж на місці діловод, можна й додому на годинку-другу відпроситись, попорати господарство. Буде треба – гукнуть, тут недалечко.

Нудно, звичайно, Маркові сидіти в чотирьох стінах, штани протирати, але шанують його в сільраді, називають Марком Степановичем. Ото і терпить, виглядає крізь шибку, чи хто не зайде.

– Ти диви, Іван Притула тьопає! – бубонить вголос Марко. – Цьому шиферу треба, гараж із зятем будують. Ану-ну, обмине чи загляне?

У селі звикли, що після обіду в сільраді нікого нема, окрім Марка та мишей. Бо якби хто був, то “Москвич” стояв би під ворітьми і народ би товкся.

“Таки йде! – радіє Ґергунець, зачувши, як скриплять дерев’яні сходи, зручніше вмощується біля столу. – Зараз відчинить двері...”

Так і є:

– Здрастуй, Марку!

– Здоров, здоров, – зводиться на ноги, подає прийшлому руку.

– Що ж це ти, сам хазяюєш? – оглядає кабінет.

– А хазяюю, чому б і ні?

– А я оце йшов, дай, думаю, загляну, доброго чоловіка провідаю.

– Дякую на добрім слові, – відповідає Марко, а сам думає: “Ох і брешеш, Іване! Дідька б лисого ти провідував, якби не шифер. Телефонограми з району чекаєш, рознарядки, скільки виділили. Але ж і я не ликом шитий, поговоримо, раз уже прийшов”.

– То як живеш, Марку Степановичу? – починає здалеку.

– А то ти не знаєш?

– Не кажи, Марку. Сидимо на одному кутку, вважай, сусіди, а зустрітись погомоніти ніколи.

– Спасибі, коли з цим прийшов, – ще раз дякує Ґергунець, – а то сиджу, мов прив’язаний, оцю коросту пантрую, – киває на телефон.

– І часто дзвонять? – співчутливо питає Притула.

– Тут не вгадаєш. Буває, що й день просидиш, а воно мовчить. Як на річці з вудками: ждеш, ждеш того кльову, а його чортма. А бува – не змовкає. Позавчора, приміром, стільки дзвонили, що й кролям трави нарвати ніколи було.

– А ти б вікно відчинив, апарат на підвіконня, та й роби своє. У дворі он скільки трави. Косу в руки – і гайда.

– Навчи ученого! – лукаво всміхається Марко. – Вважай, що через вікно тільки й балакаю. У кабінеті день висидіти – сказитись можна. А так ніби й на службі, й на свіжому повітрі.

– То, кажеш, сьогодні мовчать? – повертає на своє Притула.

– Чому ж, дзвонили.

– Ну, ну, то й що?

– А що? Голова озвався, сказав, щоб не ждали. З редакції до нього приїхали, скаргу якусь написано.

– То, мабуть, за межу. А більш не дзвонили?

– З району, аж двічі.

– І що кажуть?

– Телефонограму передали. Ось тут, у зошиті, – Ґергунець кладе велику п’ятірню на синю обкладинку, в очах лукавість: “Запитає Притула про шифер чи підожде, поки сам скажу?”

– А що чуть по моєму ділу?

– Ще не дзвонили, – зітхає Марко. Зітхає не тому, що вболіває за сусіда. Тут зовсім інше: Притула почув те, з-за чого прийшов, тепер почне прощатись. Так і є:

– То ви, Марку Степановичу, коли що – дайте знати, – підводиться з місця. – Я в боргу не зостанусь.

– Чи мені важко, – встає й собі Ґергунець. – Для доброго чоловіка, та ще й сусіда...

– Могорич з мене, – тисне Маркові правицю. – Будьте здорові!

– І ви будьте здорові, – переходить на “ви” Ґергунець, проводжає на вулицю.

Розпрощались.

– Дідька лисого ти згадаєш про могорич, – бурмоче вслід Притулі Марко. – Тобі б тільки шиферу врвати, а там забудеш, що й був такий!..

“Поживемо, побачимо...” – подумки заспокоює себе, зачиняє вікна, бо пора вже й додому.

Зшиток з телефонограмою скручує в рурку і бере з собою, хоч і так пам’ятає – прийшла рознарядка на мотоцикли з колясками для механізаторів. У цьому році вже друга. То навесні були виділили одного, а оце аж п’ять. Минулих років по стільки не давали. Чи то завод у них краще працювати став, чи вже люди скупились, та транспорту на села їде багато. Он в газеті оголошення було: “Москвичі” й “Запорожці” продають без черги. Аби лиш гроші – купуй, що на тебе дивиться.

Про автомобіля Марко й не мріє. І дорого, та й їздити на ньому нікуди. А от від мотоцикла з коляскою не відмовився б. Та ще й київського. І економний, і потужний, наче маленький тракторець, хоч скільки завантаж у коляску – “пух-пух-пух-пух-пух” – і поїхав.

У селі без власного транспорту, як. без рук. Чи на базар до райцентру, чи картоплю привезти з городу (в Ґергунців латка землі біля хати під цибулю та кріп, а решта аж за селом), чи мішечок до млина спровадити – не напросишся. А так заливай бензин – і вйо! Сам пан, сам хазяїн.

Не собі б узяв, а для зятя. Бо де те видано, щоб на старості літ зодягати шолома, мов космонавт, і сідати за кермо. Ще й на курси ходити треба. Он Федько молодий, йому і їздити.

Згадка про наймолодшого зятя Маркові і приємна, і прикра. Хлопець він хоч куди, щира душа. Останню сорочку з себе скине для товариша, лиш попроси. І за тестя стоїть горою. От минулої весни, ще тільки Марко починав працювати в сільраді, голова було послав його на хутір, повістку на засідання виконкому самогонщиці Килині Дрипальці передати. А тут як на зло, ще й велосипед сказився. Протьопав пішки сім кілометрів туди та назад і ноги відкинув (знов загострення радикуліту почалось). Два дні відлежувався. Федько як дізнався, та до голови: “Так, мовляв, і так: що ж це ви з старої людини знущаєтесь?! Службовий “Москвич” пилом припадає, а батька, мов зайця, погнали!..” Так і сказав тоді – батька! Щоправда, Марко не чув, люди передали, але що назвав батьком – приємно. Либонь, раз за все життя і назвав.

На Федька скаржитись гріх. Хоч і не називає батьком, але шанує, як рідного. Що з того, що Притулин Петро і по батькові величає, і татом зве, а вип’є чарку – одразу й почне: “Здихали б ви вже швидше, то, може, й мені б копійка перепала, “Жигуля” б купив”. Це він про тестеву ощадкнижку.

А Федько до грошей байдужий. Крутить бублика на тракторі, має добру зарплату – і тим щасливий. “Мені “Жигуля”, – каже, – як премію дадуть. Або на лотерею виграю”. Тільки Марко знає, що все те жарти. І не дадуть, і не виграє. От якби звав батьком, як Петро Притулу, то стягнувся б з останніх сил, а машину Федькові б справив. Нехай не татом, Марком Степановичем. А так їздитиме на мотоциклі, бо упертий, як віслюк. Та і з чого б йому називати тестя на ім’я та по батькові? Все село називає Марком, і Федько, як ще був малий, то теж корову пас, і Марком називав. Але одне діло пасти разом, інше – тримати дочку. Бог з тим Федьком, із зятем. Але й онуки...

Марко важко зітхає і думає: от якби на вчителя був вивчився чи на агронома, то й шана була б, і називали б солідно ще змолоду. А так – що заслужив, те й маєш.

Пригадується, як одного разу старша донька зі школи в сльозах прийшла. Скільки не допитувались, хто образив – мовчить затята. А потім з’ясувалось: у школі почула – “Учіться, бо будете, як Марко, волам хвости крутити”. Образа взяла Ґергунця, роботу хотів було кинути. Бо й справді – у багатьох в селі, як і в нього, по сім класів за плечима, є такі, що й семи не мають. Про них мовчать, а Марком очі колять. Та вчасно передумав.

Умовив голова колгоспу, з роботи не відпустив, обіцяв з учителями поговорити. Тим часом Марко і сам вирішив на зло лихим язикам десятирічку закінчити. Тепер хай хто спробує дорікне: сім класів мав до війни, а три теперішніх, вечірні. Та і хто дорікатиме? І директор давно вже інший, і розмови в школах не ті. Колись розхалювали учених, агітували ще змалку в інститути та технікуми, а тепер спохопились, що гола наука без робочих рук нічого не варта. Почали задкувати, агітують молодь у тваринництво, з простої доярки зробили оператора машинного доїння. Чи машиною доїть, а чи руками – все одно оператор.

Марко Степанович теж під настрій жартома називав себе оператором. Оператором молочного стада. Тільки від зміни назви робота не полегшала. Щоправда, недавно запрошували виступати перед випускниками і на колгоспних зборах почали хвалити, мовляв, трудовий подвиг, з дитинства і до пенсії в пастухах. У подвиг Марко не вірить, а решта – що правда, те правда. Щороку з весни і до пізньої осені без вихідних і відпусток. І сонце палило, й дощі мочили. Тільки як був Марком, так і помре Марком. А он дочка його. Галька, школу ледь встигла закінчити, в бібліотеці книжки видає. І вже не Галька, а Галина Марківна. На все життя.

Важко Маркові на серці. Хоч додому не йди. Проте дорога з роботи коротка. Повернув у вулицю, і вже:

– Бабо, бабо! Малко з лоботи йде! – гукає з подвір’я найменший онук, й одразу ж, мов по команді, вилазять, хто звідки, решта – ще двоє, біляві й кучеряві: усі вдались у зятя.

Не забарився і сам Федько:

– О! А я жду та жду! – Ні “здрастуйте”, ні “як живеш?”

– Ходімо дрова рубати, поки баба скапарить вечерю.

У печінках Маркові ті дрова.

Перепиляли, перерубали усе, що тільки було, на три роки запас під сараєм схований. Тож ні, все мало. Понакорчовував пеньків у леваді, тепер гамселить сокирою, силу свою подіть ніде. І тестя до роботи тягне, як не сокирою гамселити, то хоч клинчика потримати. Відколи пам’ятає зятя – завжди такий: хоч за що б узявся, не може сам, конче треба, щоб довколо нього бігали.

– Давайте-но цього відземочка розіб’ємо, – подає тестеві клинця, а сам береться за кувалду.

“Що це з ним? – дивується старий Гергунець. – І Марком не називає, і на “ви” перейшов. Невже стара про мотоцикла сказала?”

– Тримайте-но отако, – передає клинця. – А я зараз гепну!

Ґергунець присідає навпочіпки.

– Гуп! – озивається кувалда.

– Іще разок!

– Гуп!

– О, вже краще! Ще раз ударю – і гаплик. Поправте-но клинця.

“Точно, мотоцикла куплю, – ясніє обличчям Ґергунець. – От тільки повечеряю – зайду до голови додому і попрошу для Федора. Як-не-як, хоч і молодий, а механізатор. Не відмовить...”

– Ану, іще раз!

– Гуп!

– А тепер хилитайте клинця, а я руками поможу. Мусить тріснути.

Вільховий відземок пружинить, клинець стоїть на місці.

– Ану, дужче натисність, та на бочок, – вчепився, а руки немов лещата.

– Удар іще раз, – пропонує Марко.

– Та ну його! Ось молоточок, постукайте краще. Отак, на бік. Сюди-туди, сюди-туди, а я руками поможу.

Ґергунець постукує молотком: цюк, цюк, бринь!

– Ой, таточку, ой, пальчики!.. – раптом зірвавсь на вереск Федько, бо колода затисла руку. – Таточку, клинчика, вбийте клинчика!..

– Потерпи, зараз... – заметушився Марко, прилаштував клинця, б’є молотком обережно, щоб не поранити зятеві руку.

– Тату, сокирою, швидше!..

Але Марко і не чує. “Куплю “Запорожця”, “Запорожця” куплю, – повторює подумки. – Батьком назвав!..” – А рука гарячковито шукає сокиру:

– Гуп!

– Ану, іще раз!

– Гуп!..

Нарешті.

Федько дмухає на пучки, розглядає приплющені нігті, відтак підводить голову і каже:

– Ти бач, Марку, як може бути?!

– Тьху! – спльовує Ґергунець, втягує голову в плечі й відвертається.

– Ти чого, Марку? – дивується зять.

Та Ґергунець не відповідає, втирає долонею сльозу, іде з подвір’я.

– Марку, ти куди?..

– Туди!.. – цідить крізь зуби, і вже до себе: “На велосипеді будеш їздити!..” “Ти бач, Марку, як може бути?!.” “А я ж повірив...”



Партнери