Електронна бібліотека/Проза

Нібелунги (психоделічна поема)Андрій Коваленко
Хора киця (цикл лімериків)Іван Лучук
Чоловік доньки знахаркиГанна Заворотна
Донька знахаркиГанна Заворотна
На розстанях долі. Уривок з романуІван Корсак
«Завантажте у серце магічне простеньке слово»Анна Кузенко
Чоловік знахаркиГанна Заворотна
З книги «РОЗМОВИ ПРО ЖИТТЯ І МИСТЕЦТВО»Галина Пагутяк, Олександр Клименко
Душоїди та ванноматиІван Лучук
Літературна УкраїнаДмитро Лазуткін
Любов немов метелик-одноденкаДмитро Лазуткін
Лайнер ЛазуткінДмитро Лазуткін
ФБДмитро Лазуткін
УкрмоваДмитро Лазуткін
Дружина чайного плантатора. Уривок.Діна Джеффріс
ДомовикБогдан Чубко
МонологГанна Заворотна
«Її сукня» (Уривки з роману)Алла Рогашко
На розстанях долі (уривки з роману)Іван Корсак
ГойдалкаОлексій Ганзенко
АлергіяОлексій Ганзенко
Доля знахаркиГанна Заворотна
ВіршіОлександра Григорчук
«На ріках вавилонських… Кілька думок про повернення». Фрагменти з книжкиАндрій Зелінський
П´ятий пар. УривокМаксим Гах
ПоверненняГанна Заворотна
Із циклу «Загублені значення»Лілія Войтків
Осточерствілі ангелиОлексій Ганзенко
Поет і ковчегОлексій Ганзенко
«Психи двух морей». III ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». II ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». I ч.Руденко Юрій
Сучасні борделіХристина Букатчук
Завантажити

На старості Марко Ґергунець зненавидів гусей. І не тому, що носив пташине прізвисько. До нього, зрештою, звик. Та допікав зять:

– Марко! Марку! Вижени на воду своїх “родичів”, бо ґвалт роблять.

Гуси, та ще й ґергуни, птиця уперта. Ти її з двору – вона назад. Скільки не годуй, скільки не напувай – всядеться під ворітьми і тільки “ґел-ґел-ґел, ґел-ґел-ґел!..”

– Всіх перерубаю! – цідить крізь зуби Марко, але з часом відходить, гамує злість, заспокоюється. Бо не в ґерґунах суть.

У старого Марка чотири дочки. Три у Києві, одна при ньому. Старші зяті називають тестя, як і належить, батьком, Марком Степановичем, і тільки оцей, що при ньому, – ну хоч кілка на голові теши, – Марко та Марко. І роботящий, і непитущий, а з тестем – як з хлопчиком. Та й онуки не дідом зовуть, а Марком. Найменше голопузе, літеру “ер” вимовить не може, а й собі: “Мал-ко-о!” Від людей соромно.

Старий Ґергунець виконавцем у сільраді. З дитинства і до виходу на пенсію пас колгоспну череду, мав легкі ноги й трохи відлюдькувату вдачу, і лиш позаторік, коли відлежав майже два місяці в лікарні з радикулітом (прихопило навесні біля багаття), розпрощався з худобою, бо потягло до людей. Тепер при начальстві. За старшого, куди пошлють.

Робота в Марка Степановича – не бий лежачого. Прийди раненько, відчини кабінет, поміняй воду в графині (голова любить свіженьку), та й сиди собі сиднем біля телефону, чекай дзвіночків. Зрідка, бува, телефонограму з району передадуть, а чи озветься хто з керівництва. Сільська Рада на троє сіл, тож клопотів багато. Ганяють на службовому “Москвичі” – тільки курява вслід. Коли ж на місці діловод, можна й додому на годинку-другу відпроситись, попорати господарство. Буде треба – гукнуть, тут недалечко.

Нудно, звичайно, Маркові сидіти в чотирьох стінах, штани протирати, але шанують його в сільраді, називають Марком Степановичем. Ото і терпить, виглядає крізь шибку, чи хто не зайде.

– Ти диви, Іван Притула тьопає! – бубонить вголос Марко. – Цьому шиферу треба, гараж із зятем будують. Ану-ну, обмине чи загляне?

У селі звикли, що після обіду в сільраді нікого нема, окрім Марка та мишей. Бо якби хто був, то “Москвич” стояв би під ворітьми і народ би товкся.

“Таки йде! – радіє Ґергунець, зачувши, як скриплять дерев’яні сходи, зручніше вмощується біля столу. – Зараз відчинить двері...”

Так і є:

– Здрастуй, Марку!

– Здоров, здоров, – зводиться на ноги, подає прийшлому руку.

– Що ж це ти, сам хазяюєш? – оглядає кабінет.

– А хазяюю, чому б і ні?

– А я оце йшов, дай, думаю, загляну, доброго чоловіка провідаю.

– Дякую на добрім слові, – відповідає Марко, а сам думає: “Ох і брешеш, Іване! Дідька б лисого ти провідував, якби не шифер. Телефонограми з району чекаєш, рознарядки, скільки виділили. Але ж і я не ликом шитий, поговоримо, раз уже прийшов”.

– То як живеш, Марку Степановичу? – починає здалеку.

– А то ти не знаєш?

– Не кажи, Марку. Сидимо на одному кутку, вважай, сусіди, а зустрітись погомоніти ніколи.

– Спасибі, коли з цим прийшов, – ще раз дякує Ґергунець, – а то сиджу, мов прив’язаний, оцю коросту пантрую, – киває на телефон.

– І часто дзвонять? – співчутливо питає Притула.

– Тут не вгадаєш. Буває, що й день просидиш, а воно мовчить. Як на річці з вудками: ждеш, ждеш того кльову, а його чортма. А бува – не змовкає. Позавчора, приміром, стільки дзвонили, що й кролям трави нарвати ніколи було.

– А ти б вікно відчинив, апарат на підвіконня, та й роби своє. У дворі он скільки трави. Косу в руки – і гайда.

– Навчи ученого! – лукаво всміхається Марко. – Вважай, що через вікно тільки й балакаю. У кабінеті день висидіти – сказитись можна. А так ніби й на службі, й на свіжому повітрі.

– То, кажеш, сьогодні мовчать? – повертає на своє Притула.

– Чому ж, дзвонили.

– Ну, ну, то й що?

– А що? Голова озвався, сказав, щоб не ждали. З редакції до нього приїхали, скаргу якусь написано.

– То, мабуть, за межу. А більш не дзвонили?

– З району, аж двічі.

– І що кажуть?

– Телефонограму передали. Ось тут, у зошиті, – Ґергунець кладе велику п’ятірню на синю обкладинку, в очах лукавість: “Запитає Притула про шифер чи підожде, поки сам скажу?”

– А що чуть по моєму ділу?

– Ще не дзвонили, – зітхає Марко. Зітхає не тому, що вболіває за сусіда. Тут зовсім інше: Притула почув те, з-за чого прийшов, тепер почне прощатись. Так і є:

– То ви, Марку Степановичу, коли що – дайте знати, – підводиться з місця. – Я в боргу не зостанусь.

– Чи мені важко, – встає й собі Ґергунець. – Для доброго чоловіка, та ще й сусіда...

– Могорич з мене, – тисне Маркові правицю. – Будьте здорові!

– І ви будьте здорові, – переходить на “ви” Ґергунець, проводжає на вулицю.

Розпрощались.

– Дідька лисого ти згадаєш про могорич, – бурмоче вслід Притулі Марко. – Тобі б тільки шиферу врвати, а там забудеш, що й був такий!..

“Поживемо, побачимо...” – подумки заспокоює себе, зачиняє вікна, бо пора вже й додому.

Зшиток з телефонограмою скручує в рурку і бере з собою, хоч і так пам’ятає – прийшла рознарядка на мотоцикли з колясками для механізаторів. У цьому році вже друга. То навесні були виділили одного, а оце аж п’ять. Минулих років по стільки не давали. Чи то завод у них краще працювати став, чи вже люди скупились, та транспорту на села їде багато. Он в газеті оголошення було: “Москвичі” й “Запорожці” продають без черги. Аби лиш гроші – купуй, що на тебе дивиться.

Про автомобіля Марко й не мріє. І дорого, та й їздити на ньому нікуди. А от від мотоцикла з коляскою не відмовився б. Та ще й київського. І економний, і потужний, наче маленький тракторець, хоч скільки завантаж у коляску – “пух-пух-пух-пух-пух” – і поїхав.

У селі без власного транспорту, як. без рук. Чи на базар до райцентру, чи картоплю привезти з городу (в Ґергунців латка землі біля хати під цибулю та кріп, а решта аж за селом), чи мішечок до млина спровадити – не напросишся. А так заливай бензин – і вйо! Сам пан, сам хазяїн.

Не собі б узяв, а для зятя. Бо де те видано, щоб на старості літ зодягати шолома, мов космонавт, і сідати за кермо. Ще й на курси ходити треба. Он Федько молодий, йому і їздити.

Згадка про наймолодшого зятя Маркові і приємна, і прикра. Хлопець він хоч куди, щира душа. Останню сорочку з себе скине для товариша, лиш попроси. І за тестя стоїть горою. От минулої весни, ще тільки Марко починав працювати в сільраді, голова було послав його на хутір, повістку на засідання виконкому самогонщиці Килині Дрипальці передати. А тут як на зло, ще й велосипед сказився. Протьопав пішки сім кілометрів туди та назад і ноги відкинув (знов загострення радикуліту почалось). Два дні відлежувався. Федько як дізнався, та до голови: “Так, мовляв, і так: що ж це ви з старої людини знущаєтесь?! Службовий “Москвич” пилом припадає, а батька, мов зайця, погнали!..” Так і сказав тоді – батька! Щоправда, Марко не чув, люди передали, але що назвав батьком – приємно. Либонь, раз за все життя і назвав.

На Федька скаржитись гріх. Хоч і не називає батьком, але шанує, як рідного. Що з того, що Притулин Петро і по батькові величає, і татом зве, а вип’є чарку – одразу й почне: “Здихали б ви вже швидше, то, може, й мені б копійка перепала, “Жигуля” б купив”. Це він про тестеву ощадкнижку.

А Федько до грошей байдужий. Крутить бублика на тракторі, має добру зарплату – і тим щасливий. “Мені “Жигуля”, – каже, – як премію дадуть. Або на лотерею виграю”. Тільки Марко знає, що все те жарти. І не дадуть, і не виграє. От якби звав батьком, як Петро Притулу, то стягнувся б з останніх сил, а машину Федькові б справив. Нехай не татом, Марком Степановичем. А так їздитиме на мотоциклі, бо упертий, як віслюк. Та і з чого б йому називати тестя на ім’я та по батькові? Все село називає Марком, і Федько, як ще був малий, то теж корову пас, і Марком називав. Але одне діло пасти разом, інше – тримати дочку. Бог з тим Федьком, із зятем. Але й онуки...

Марко важко зітхає і думає: от якби на вчителя був вивчився чи на агронома, то й шана була б, і називали б солідно ще змолоду. А так – що заслужив, те й маєш.

Пригадується, як одного разу старша донька зі школи в сльозах прийшла. Скільки не допитувались, хто образив – мовчить затята. А потім з’ясувалось: у школі почула – “Учіться, бо будете, як Марко, волам хвости крутити”. Образа взяла Ґергунця, роботу хотів було кинути. Бо й справді – у багатьох в селі, як і в нього, по сім класів за плечима, є такі, що й семи не мають. Про них мовчать, а Марком очі колять. Та вчасно передумав.

Умовив голова колгоспу, з роботи не відпустив, обіцяв з учителями поговорити. Тим часом Марко і сам вирішив на зло лихим язикам десятирічку закінчити. Тепер хай хто спробує дорікне: сім класів мав до війни, а три теперішніх, вечірні. Та і хто дорікатиме? І директор давно вже інший, і розмови в школах не ті. Колись розхалювали учених, агітували ще змалку в інститути та технікуми, а тепер спохопились, що гола наука без робочих рук нічого не варта. Почали задкувати, агітують молодь у тваринництво, з простої доярки зробили оператора машинного доїння. Чи машиною доїть, а чи руками – все одно оператор.

Марко Степанович теж під настрій жартома називав себе оператором. Оператором молочного стада. Тільки від зміни назви робота не полегшала. Щоправда, недавно запрошували виступати перед випускниками і на колгоспних зборах почали хвалити, мовляв, трудовий подвиг, з дитинства і до пенсії в пастухах. У подвиг Марко не вірить, а решта – що правда, те правда. Щороку з весни і до пізньої осені без вихідних і відпусток. І сонце палило, й дощі мочили. Тільки як був Марком, так і помре Марком. А он дочка його. Галька, школу ледь встигла закінчити, в бібліотеці книжки видає. І вже не Галька, а Галина Марківна. На все життя.

Важко Маркові на серці. Хоч додому не йди. Проте дорога з роботи коротка. Повернув у вулицю, і вже:

– Бабо, бабо! Малко з лоботи йде! – гукає з подвір’я найменший онук, й одразу ж, мов по команді, вилазять, хто звідки, решта – ще двоє, біляві й кучеряві: усі вдались у зятя.

Не забарився і сам Федько:

– О! А я жду та жду! – Ні “здрастуйте”, ні “як живеш?”

– Ходімо дрова рубати, поки баба скапарить вечерю.

У печінках Маркові ті дрова.

Перепиляли, перерубали усе, що тільки було, на три роки запас під сараєм схований. Тож ні, все мало. Понакорчовував пеньків у леваді, тепер гамселить сокирою, силу свою подіть ніде. І тестя до роботи тягне, як не сокирою гамселити, то хоч клинчика потримати. Відколи пам’ятає зятя – завжди такий: хоч за що б узявся, не може сам, конче треба, щоб довколо нього бігали.

– Давайте-но цього відземочка розіб’ємо, – подає тестеві клинця, а сам береться за кувалду.

“Що це з ним? – дивується старий Гергунець. – І Марком не називає, і на “ви” перейшов. Невже стара про мотоцикла сказала?”

– Тримайте-но отако, – передає клинця. – А я зараз гепну!

Ґергунець присідає навпочіпки.

– Гуп! – озивається кувалда.

– Іще разок!

– Гуп!

– О, вже краще! Ще раз ударю – і гаплик. Поправте-но клинця.

“Точно, мотоцикла куплю, – ясніє обличчям Ґергунець. – От тільки повечеряю – зайду до голови додому і попрошу для Федора. Як-не-як, хоч і молодий, а механізатор. Не відмовить...”

– Ану, іще раз!

– Гуп!

– А тепер хилитайте клинця, а я руками поможу. Мусить тріснути.

Вільховий відземок пружинить, клинець стоїть на місці.

– Ану, дужче натисність, та на бочок, – вчепився, а руки немов лещата.

– Удар іще раз, – пропонує Марко.

– Та ну його! Ось молоточок, постукайте краще. Отак, на бік. Сюди-туди, сюди-туди, а я руками поможу.

Ґергунець постукує молотком: цюк, цюк, бринь!

– Ой, таточку, ой, пальчики!.. – раптом зірвавсь на вереск Федько, бо колода затисла руку. – Таточку, клинчика, вбийте клинчика!..

– Потерпи, зараз... – заметушився Марко, прилаштував клинця, б’є молотком обережно, щоб не поранити зятеві руку.

– Тату, сокирою, швидше!..

Але Марко і не чує. “Куплю “Запорожця”, “Запорожця” куплю, – повторює подумки. – Батьком назвав!..” – А рука гарячковито шукає сокиру:

– Гуп!

– Ану, іще раз!

– Гуп!..

Нарешті.

Федько дмухає на пучки, розглядає приплющені нігті, відтак підводить голову і каже:

– Ти бач, Марку, як може бути?!

– Тьху! – спльовує Ґергунець, втягує голову в плечі й відвертається.

– Ти чого, Марку? – дивується зять.

Та Ґергунець не відповідає, втирає долонею сльозу, іде з подвір’я.

– Марку, ти куди?..

– Туди!.. – цідить крізь зуби, і вже до себе: “На велосипеді будеш їздити!..” “Ти бач, Марку, як може бути?!.” “А я ж повірив...”



Партнери