Електронна бібліотека/Проза

Нібелунги (психоделічна поема)Андрій Коваленко
Хора киця (цикл лімериків)Іван Лучук
Чоловік доньки знахаркиГанна Заворотна
Донька знахаркиГанна Заворотна
На розстанях долі. Уривок з романуІван Корсак
«Завантажте у серце магічне простеньке слово»Анна Кузенко
Чоловік знахаркиГанна Заворотна
З книги «РОЗМОВИ ПРО ЖИТТЯ І МИСТЕЦТВО»Галина Пагутяк, Олександр Клименко
Душоїди та ванноматиІван Лучук
Літературна УкраїнаДмитро Лазуткін
Любов немов метелик-одноденкаДмитро Лазуткін
Лайнер ЛазуткінДмитро Лазуткін
ФБДмитро Лазуткін
УкрмоваДмитро Лазуткін
Дружина чайного плантатора. Уривок.Діна Джеффріс
ДомовикБогдан Чубко
МонологГанна Заворотна
«Її сукня» (Уривки з роману)Алла Рогашко
На розстанях долі (уривки з роману)Іван Корсак
ГойдалкаОлексій Ганзенко
АлергіяОлексій Ганзенко
Доля знахаркиГанна Заворотна
ВіршіОлександра Григорчук
«На ріках вавилонських… Кілька думок про повернення». Фрагменти з книжкиАндрій Зелінський
П´ятий пар. УривокМаксим Гах
ПоверненняГанна Заворотна
Із циклу «Загублені значення»Лілія Войтків
Осточерствілі ангелиОлексій Ганзенко
Поет і ковчегОлексій Ганзенко
«Психи двух морей». III ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». II ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». I ч.Руденко Юрій
Сучасні борделіХристина Букатчук
Завантажити

Рентгенолога Сергія Петровича Шапочку називали поблажливо – “мама Серьожа”. До чоловічих компаній не кликали, в гості не запрошували, знали: клич не клич – все одно не прийде. А коли й вирветься на годинку-другу, то обов’язково з дітьми. Одні запевняли, що те родинне ярмо він звалив на себе добровільно, інші дивувались: це ж треба мати такий м’який характер, щоб при живій дружині чоловік слугував за няньку! Та хіба тільки діти? І квартира, й кухня, і магазини – усе на ньому. Відсидить свої години у напівтемному кабінеті в поліклініці – й мерщій додому. По дорозі у дитсадок (забрати меншеньку – Олю), із дитсадка до школи, в групу подовженого дня, де тільки вихователька та їхня першокласниця Леся. Якби не старенький “Запорожець”, прозваний його дітьми “Горбокоником”, то хто зна, як і встигав би. А так викручується: і малих забере, і прикупить, що треба. Зрідка, бува, до брата в гараж заїде – мастила долити, набрати в погребі картоплі – і все поспіхом, мов на пожежу.

Дома теж не мед. Відправить дружину на нічиє чергування (Таміла – медсестра на “швидкій допомозі”), а сам поки уроки в старшенької перевірить, укладе спати п’ятилітню Оленьку, то тільки й часу лишається, щоб підштопати дитячі колготки чи випрати якусь одежину. Таміла ж ні за холодну воду. Прийде з нічної, то завжди скаржиться, що її в кареті закачує. Сяк-так поснідає – і спить. А відпочивши, іноді під настрій візьметься прибирати квартиру, але щоб і він обов’язково крутився поруч. А то раптом покине, засяде за журнали мод.

Спочатку і не скаржився, заспокоював себе: от як Таміла перейде на денну, то буде легше.

Та одного разу – все рано чи пізно трапляється одного разу – дружина назвала його, як і всі, мама Серьожа. І не просто назвала, а сердито, з притиском: “У людей чоловіки, мужчини, а в мене мама Серьожа!..” Уже й не згадає, чим тоді не догодив, що викликало роздратування Таміли, але так прикро стало, так боляче, що того ж вечора поклявся: скину з шиї ярмо, стану мужчиною! Та хоч як не старався, нічого з того не вийшло. Тягнув собі, як і завжди, родинного воза, спішив кудись, бо ледь встигав, гасив там, де горить, інакше не міг, бо то був його звичний ритм.

Згодом забулось, як і все забувається на цьому грішному світі. Власне, не те щоб забулось, просто спроби підпрягти до домашніх турбот дружину так і залишилися спробами, бо коли й впрягав, то неодмінно за допомогу розплачувався нервами:

– Ти мене обманув! Ходив на побачення з квітами та шампанським, а тепер примушуєш посуд мити!..

Домашніх сцен не любив. От і ховався від них в щоденні клопоти, жив собі, як і жив, тільки після того випадку став наче бачити далі.

Раніше не звертав уваги, що у дружини з’явились дорогі чобітки чи нове плаття. Просто не помічав. А тут раптом закортіло спитати.

– Де взяла, де взяла, – роздратовано перекривила Таміла. – Мати купила! Від твоїх же не діждешся.

Прикро стало. Тільки й сказав:

– Батькам дорікати негоже...

– Не про батьків я, про братиків ненаглядних. Лопатами гроші гребуть, а хоч би раз на день народження щось путнє подарували.

Не заперечував. Брати і справді одержують більше за нього. Старший – Віктор – доцент, середній – Володя – прохідник у метробуді, але родичаються мало. То чого б їм і дарувати?

А коли напередодні Нового року побачив на тумбочці тоненьку золоту каблучку з коштовним камінцем (Таміла, як завжди, спала після зміни), раптом подумав: “Щось її часто закачує. На саму пенсію теща такого не купить...” Нараз захотілося викинути в сміттєпровід і каблучку, і кулончик з кліпсами, але пересилив себе. Може, тому, що не хотів осквернятись підозрою?

– У подруги позичила! – пояснила увечері Таміла. – Сам же не купиш! І взагалі: не розвішуй вуха, звичайнісінька біжутерія, на карбованець відро, – та й пішла на роботу.

Лише через два місяці він довідався, скільки насправді коштує та “біжутерія”. Може, і не дізнався б, та випадково забрів у ювелірний магазин (ми майже всі туди заглядаємо напередодні Восьмого березня), і волосся стало дибки. На самі лише Тамілині прикраси, що з’явились за останні роки, йому треба було б працювати щонайменше чотири місяці.

– Щось тебе часто закачує, – вийшовши на вулицю, крізь зуби процідив він, і одразу ж згадалось: “Від добра добра не шукають”. Втім, те стосувалось не тільки Таміли, навіть не стільки Таміли, як його самого.

Він ще боявся зізнатись самому собі, та вже шукав жінку, іншу жінку. Спочатку здавалось, що от не сьогодні-завтра познайомиться з нею, запросить куди-небудь, але з часом збагнув, що не тільки запросити (хто ж побуде з дітьми?), навіть познайомитись не так уже й просто. Власне, коли ж знайомитись: по дорозі до школи чи в дитсадок? Чи в магазинних чергах за продуктами, де мужчин за мужчин не мають? Так собі – хлопчики на побігеньках, і ніякої тобі солідності.

Сергій був певен: жінкам подобаються солідні. Он у них на роботі: тільки-но з’явиться в кінці коридора уролог Василь Васильович, а медсестри – мов бджоли на мед. І костюмчик на ньому підігнаний, і краватка за останньою модою, ще й черевики надраєні так, ніби до театру зібрався. Тим часом Василь Васильович майже на десять років старший за нього. І лисуватий, і підтоптаний. То чому ж воно так виходить? Чому приземкуватого уролога навіть позаочі називають люб’язно Вась Васьович, а його – високого і стрункого – поблажливо: мама Серьожа.

Чепурних мужчин Сергій недолюблював. Може, тому, що трохи заздрив їм, та коли й заздрив, не намагався наслідувати. А це раптом почав і собі. Щонайперше придбав модну краватку, дуже схожу на ту, що в уролога, повитягував зі сховку найкращий одяг (хай провітриться, а то ще міль з’їсть!), і – що за диво! – на нього почали звертати увагу.

– У вас сьогодні свято, чи що? – здивовано спитала першого дня реєстраторка Галя.

– Та ні, чому ж...

– А-а, розумію, новий костюм купили...

Не відповів, хоч так і кортіло сказати, що відтепер у нього постійне свято. Не забарилися й інші. Спочатку лаборантки, а потім і стоматолог Оксана Фрідріхівна – живе втілення сучасної моди – сказала своє слово:

– Такий мужчина поруч, а ми й не бачили!..

Нараз йому здалося, що за плечима виростають крила. Він було вже повірив у те, що неодмінно котрась із них зупинить на ньому свою увагу, і тоді...

Проте минали дні, за весною спливло і літо, а він усе кружляв і кружляв на своєму Горбоконику за давно встановленим маршрутом: дитсадок – школа – робота. Тільки й просвітку мав, що літня відпустка біля батьків у селі. І йому роздолля, і дітям. Восени почалося знову. Поговорили, що дуже засмаг, набрався здоров’я, й одразу ж забули. Навіть не звернули увагу на замшевий піджак, придбаний у відпустці.

– Не там шукаєш, – з досадою сказав собі Сергій, бо чомусь був певен, що в колективі ніхто з жінок його всерйоз не сприймає. Може, котра б і клюнула на залицяльника, та відлякувало прізвисько – мама Серьожа.

На дружину і взагалі не звертав уваги. Не ревнував, не дорікав, дякував тільки за те, що не лізе в душу, не набридає. Спроба перемінити щось у родинних стосунках давно потерпіла крах. Ще після того, як народилась Леся, він чомусь вірив, що нарешті Таміла відмовиться від нічних чергувань, але ні перше, ні друге немовля не принесли миру й злагоди в їхню сім’ю, скорше зв’язали у безнадійно тугий вузол, котрий навіть розрубати дано не кожному. Сестра милосердя, яка за фахом своїм мала бути доброю і лагідною з людьми, була нестерпно жорстокою з рідними. Роздратована і сердита, вона часто сварилася з дітьми, покрикувала на них.

– Хіба ж так можна? – лагідно зауважував Сергій. – Ось зачекай, я зараз... – І, мов ровесник, затівав з доньками чергову гру, вдаючи із себе ведмедя чи вовка.

За півгодини юні бешкетниці мирно спали. Якщо ж треба було нагодувати чи швиденько вдягнути доньок, обов’язково оголошував змагання, неодмінно підключався й сам, завжди щось вигадуючи: то сорочку натягне на себе задом наперед, а потім шукав на спині ґудзики, то черевики взує не на ту ногу. Знав, це донькам подобається. Таміла ж дивилась на його витівки байдуже, навіть з осудом.

З часом її роздратування минало, вона ставала лагідною, але ні він, ні діти не знали, чого чекати від неї наступної миті. Втім, діти, мабуть, про те не думали. Просто любили обох, але горнулись більше до нього. Таміла це відчувала. І ревнувала.

В останні місяці трохи ніби змінилась. І з ним привітніша, і з дітьми. Зрідка навіть почала забирати Олесю з Олею. Передзвонить наприкінці дня в реєстратуру, попросить, аби переказали, що за доньками зайде. І така ж йому радість, таке щастя, що побіг би й собі, аби хоч раз іти додому разом.

Так було і в четвер. Саме збирався прийняти останню пацієнтку, а тут раптом дзвінок – Таміла. Дівчата гукнули до телефону, а коли почув у трубці її голос, одразу ж забув і прикрощі, й недавні образи.

– Може, і я під’їду? – запитав радісно, бо дружина сказала, що збирається з дітьми до мами.

– Тобі що, робити нічого?

– Робота є.

– От і працюй. А то знову на вихідний до лабораторії побіжиш.

– Гаразд, до вечора, – поклав трубку. Біля рентген-кабінету нудилась чеканням молода жінка.

– Заходьте, – запросив байдуже. – Що там у нас сьогодні? – присів до столу, почав розглядати направлення. – Як ваше прізвище?

– Там же написано – Коноплянка, – на диво приємним голосом відповіла пацієнтка.

– Коноплянка... – повторив він, проте до журналу не записував, силкувався щось пригадати.

– Незвичне прізвище? – перепитала вона.

– Та ні, чому ж. Навіть дуже поширене, – а сам напружував пам’ять, бо за тим прізвищем щось було.

– Лариса Коноплянка, – поспішила на допомогу жінка. От тобі й маєш! Гора з горою не сходиться, а людина з людиною...

– Як же ти вижила, моя ластівко? – хотів узяти за руку, та не наважився: жінка стояла розгублена, намагалася пересилити здивування.

– Ви не помилились?

– Ну що ви! Хіба ж таке забувають?! Нараз спохопився, бо зрозумів, що вона його не пам’ятає:

– Ось ваше направлення, діагноз... Та ще прізвище – Коноплянка!

– І що з того?

– А ви згадайте лікарню на Солом’япці, реанімацію...

– Не пам’ятаю.

Сергій розгубився, та виручила вона:

– Давно було, забулось. Тільки й знаю, що на Солом’янці.

– Еге ж, еге ж... – зрадів, що не помилився, й почав розказувати про ту подію, що трапилася, либонь, років із десять тому, коли він ще студентом підробляв на нічних чергуваннях...

– Отже, ми з вами знайомі, – холодно відповіла вона.

Так холодно, що Сергій навіть пожалкував про свою розповідь.

– Я вас, мабуть, затримав? – перевів розмову на інше.

– Дрібниці.

– Пройдіть, будь ласка, туди, – кивнув у глибину кабінету.

А за хвилину побажав пацієнтці щасливої дороги й почав збиратись додому. Раптом подумалось: “Дивна все-таки людина. Вважай, з того світу витягнули, а вона ще й сердиться, лупає на тебе колючими очима, ніби на ворога. Врешті, то її особиста справа... Чи, може, дуже закортіло, щоб трошечки похвалили, подякували? – Сергій завжди був єхидним, розмовляючи з самим собою. – Досить, щось ти захопився дурницями...” – спробував прогнати надокучливий спогад. Та скільки не старався, пам’ять уперто переносила його в юність. Пригадалися перші нічні чергування на “швидкій допомозі”. Спочатку санітаром, а потім і фельдшером. Якби не ті чергування, то хто зна, чи й зустрівся б із Тамілою. Невеличка, вертка, вона одразу ж почала правити ним, як тільки випадало чергувати разом. Спочатку й не дивувався: ще б пак – він, як і всі студенти, вважався за тимчасового. Таміла хоч і молодша, зате з постійних. До того ж іще характер...

Запрягли тебе, орлику сизий, що і вгору ніколи глянути. Спіши, сідлай свого Горбоконика, поки маєш дві-три години волі. Хочеш – у гараж по картоплю поїдь, хочеш – пляшки завези та здай, якраз управишся! На більше в той зимовий вечір Сергієві бракувало фантазії.

Зодягнув пальто, дістав з-за шафи чималу сумку з продуктами (прикупив трохи, коли ходив обідати), вимкнув електрику – от і все збирання. Опинившись на вулиці, знову побачив жінку – ту саму жінку. Сергій не помилився: вона чекала на нього. Від колишньої настороженості не залишилося й сліду, натомість прийшла розгубленість.

– Вибачте, ви Сергій? – ступила крок назустріч.

– Сергій Петрович, – відповів байдуже.

– Пробачте, я, мабуть, невдячна... Мама розповідала мені, що був якийсь хлопець, студент Серьожа... Його ще медбратом називали...

– Раз був, значить, був.

– Ви тільки не подумайте чогось поганого... Просто горе, нехай і давнє, завжди збиває з пантелику. Але я все пам’ятаю! Може, не все... та ваші руки, і воду з чайничка, і навіть голос... Мені чомусь здавалось, що от вип’ю ковток води – і полегшає. А воно не помагало. Я так вас благала – води...

Сергій стояв розгублений, навіть не пробуючи збагнути: дорікають йому чи дякують. Нарешті опанував себе, запросив Ларису сісти в автомобіль, спитав, куди підвезти. Можливо, і не наважився б, та стовбичити перед вікнами поліклініки не хотілося.

По дорозі розговорились. Лариса навіть запросила в гості, пообіцяла познайомити з мамою, записала на клаптику газети телефон, наполягала, щоб обов’язково приїхав.

– Спасибі, – подякував Сергій.

– Тільки ж обов’язково подзвоніть! Ну хоча б завтра чи післязавтра...

Він сидів за кермом свого Горбоконика і не вірив, що те насправді.

– А чи знаєте, – знову озвалась вона, – я вже й згадувати перестала ту прикру історію. Оце зустрілася з вами, а все одно не віриться, що те було зі мною.

– Значить, справи йдуть добре, – відповів, щоб підтримати розмову. – Травма не турбує?

– Як вам сказати... Зрідка, бува, заниє. Але я живуча! Це ж треба: під автобус потрапити – і хоч би що!

– Стривайте, щось я не розумію, – насторожився Сергій. – Хіба не хулігани на вас напали? – Він чомусь думав, що саме так було.

– Якби ж хулігани, а то власний чоловік. Прийшла додому з консерваторії, а він ні слова, ні півслова – вирвав з рук скрипку і потрощив об стіл. А потім на мене з кулаками. От і вибігла на вулицю в чім була, а тут раптом автобус... Все ревнував, що я на вечірніх концертах грала.

– І чим те закінчилось?

– А нічим. Розлучились – і все. Решта турбота міліції. Аж дивно: цивілізована людина, інженер з вищою освітою, а таке варварство – скрипку побив, і не просту скрипку... – Раптом спохопилася: – Може, те й на краще. Все одно життя не було, – й надовго змовкла.

Не допитувався, не ліз у душу. Якщо схоче – розповість сама.

– А тепер ось даю уроки в музичній школі, читаю теорію музики.

– А як же скрипка?

– Склеїли скрипку. Але на люди не показую. В ній я сховала душу.

– І глибоко сховали? – спромігся на невдалий жарт.

– Як вам сказати... Зрідка, буває, граю, кличу її, щоб поговорити... От приїдете в гості – послухаєте.

Розпрощалися біля старенького п’ятиповерхового будинку. Лариса ще раз нагадала, що чекатиме.

“Найкраще подзвонити завтра, – піднімаючись у ліфті, міркував Сергій. – Домовитись на суботу, на ранок. Так менше буде підозри. Чи на обід...”

Подзвонив з автомата.

– Ой, це ви? А я вже думала, що забули.

– Чому ж так?

– Передчуття якесь було... погане.

– Раніше не міг, – сказав перше-ліпше, хоч більше кортіло спитати, коли зустрінуться.

– Отже, так, – взяла на себе ініціативу Лариса, – я вас чекаю завтра увечері. Костика відправлю до мами, щоб не заважав...

– Краще вдень, – попросив Сергій.

– Тоді... тоді давайте на неділю ввечері.

– Ні.

– Розумію.

Вони домовились про зустріч на нейтральній території. О третій годині дня. Біля меблевого магазину на Солом’янці. “Це тільки початок, – радів Сергій. – От зустрінемось завтра (а чому б і не зустрітися завтра? Хай Таміла хоч раз побуде у вихідний з дітьми. Не буде ж він весь вік підлаштовуватись під неї!), виїдемо за місто, побродимо засніженим лісом... “Відправлю до мами Костика...” То чому ж обминати щастя, коли воно саме пливе до тебе? Адже (соромно зізнатись!) ти так довго чекав його...” ,

Після того дзвінка Сергієві вчувався її голос, як тільки залишався на самоті, коли випадала вільна хвилина. Він супроводжував його по дорозі додому, бринів десь поруч в їхній квартирі, лишень тихенько-тихо, ніби обіцяв озватися голосніше пізно ввечері чи вночі – от хай тільки випровадить на роботу дружину, укладе спати дітей, тоді... Уява переносила його в маленький скверик на притрушену снігом стежку, де чекала вона – невеличка, русява, у червоному, майже школярському пальтечку з біленьким пухнастим коміром, а в руках скрипка, та сама скрипка, в яку заховали душу.

Вранці повернулася з нічної Таміла. Як завжди, була зморена і мовчазна, лише попросила, щоб вивів дітей погуляти на вулицю.

– Можеш сходити на пошту, пошлеш матері ліки, – сказала, коли виходив з квартири.

Він зненавидів її за звичку давати доручення навздогін. От ніби й відпускає кудись, та неодмінно вчепить поводочок до шиї: “По дорозі можеш купити молока” чи “За квартиру б заплатив” – наче палицю в шпиці. Ще жодного разу не виходив з дому без доручень.

“Пошлю, мабуть, старим посилку, – усаджуючи дітей на санчата, думав Сергій. – Мати просила гарного борошна...” А за чверть години вони вже перевантажували з санчат у багажник Горбоконика пакунки й пакуночки, по-діловому обговорюючи, як бабуся Ганна зодягне теплий кожух, підпережеться хусткою та й піде на пошту одержувати їхній гостинець, як потім спече з того борошна колобок, а дід Петро запросить до себе сусідів, щоб почастувати і розповісти їм, які у них з бабою гарні онуки – Оленька й Леся. А ще вони покладуть у посилку цукерок – з отих, що Дід Мороз приніс на Новий рік, і кольорову банку з томатною пастою, бабусі Ганні на борщ, і крупи різної – дідові Петрові на кашу...

Посилку спакували тут-таки, у дворі, щоб не турбувати маму Тамілу, осідлали Горбоконика, повезли на пошту.

– Татку, давай поїдемо до баби Ганни! – раптом запропонувала Оля.

– І я теж, і я теж! – защебетала Леся.

– А маму візьмем? – спитав через плече.

– Ні, вона каверзує.

Те питання – “А маму візьмемо?” – він повторював сотні разів, і щоразу дівчатка відповідали: “Ні, вона каверзує!”. Відповідали притишено, пошепки, бо те було спочатку їхньою з батьком таємницю, а потім зробилося грою.

– Татку, ну, татку, поїхали до бабусі, – в один голос почали канючити обидві. – Хай спече колобка нам і песикові Жучці...

В їхній уяві реальний сільський пес був ще й досі персонажем казки.

– Ні, мої хороші, – відповів Сергій, – туди дороги нема. Замела хурделиця.

– А ми візьмемо лижі для Горобконика, – почала фантазувати старша. – Поки асфальт, хай біжить на колесиках, а там на лижах.

– Ось відправимо посилку, то спитаємо в мами. Може, й відпустить.

– Вона каверзує?..

До зустрічі з Ларисою залишалось ще дві години.

Дома на них чекала записка: “Я пішла в універмаг, їжа на плиті. Можеш килим витріпати...”

“Гуляй, орлику сизий, мов телятко на прив’язі, – з прикрістю подумав Сергій. – Тільки ж як бути? О третій Лариса прийде в сквер. Не їхати ж до неї з дітьми!” Розігрів обід, посадив доньок за стіл, попередив: – їжте швиденько, бо одразу ж їдемо.

– До баби Ганни?

– До баби, поки мами дома нема, – підморгнув змовницьки.

“Може, попросити сусідів, хай приглянуть, поки Таміла прийде?” Сів до телефону, подзвонив. Але й ця надія лопнула – ті зібралися вести свого школяра в цирк.

“А що, коли й справді до баби? – мов утопаючий за соломинку, вчепився за рятівну ідею Сергій. – Тільки не до матері, а до тещі в Святошин! Її онуки, хай бавить! Ще й тили забезпечені – не на чужі руки віддав, до матері...”

Виїжджаючи з двору, подумав: “А раптом тещі немає дома?” Проте одразу ж прогнав свій сумнів – є, нема, а все одно поїде! Інакше – все шкериберть...

Старенький “Запорожець” натужно свистів, скреготав гальмами під світлофорами, ніби сердився, що йому вмикають червоне світло, не даючи вирватись з щільного потоку машин.

Спочатку дівчатка спостерігали за дорогою з цікавістю, раділи й пищали від задоволення, коли Сергієві вдавалось обігнати вантажівку з важким причепом чи автокран, а потім змовкли, втратили інтерес. Швидкісна ділянка дороги закінчилась, виїхали на Сирець.

– Татку, мені погано, – раптом озвалась Оля.

– Потерпи, доцю, потерпи...

– Татку, я вийду, мені погано!..

– А ти співай пісеньку: “Раз фургончик, два фургончик, знову котиться вагончик...” – а сам уже перестроювався у правий ряд, шукав зручніше місце для зупинки.

– Раз фургончик, – мляво повторила Оля, – два фу, фу-у!..

Різко причалив до тротуару, ледь встиг відчинити дверцята, як меншеньку вирвало.

Він стояв розгублений і безпорадний, сподіваючись, що ось зараз Олі покращає і вони поїдуть. Він ще встигає, встигає. А коли й ні, то припізниться трошки. Але доньці не кращало. Бліде обличчя, в’ялі рухи, байдужий погляд...

“Ну що воно за коріння? – раптом сердито подумав Сергій. – Старша, Леська, їздить в автомобілі, мов запасне колесо, і ніяких тобі турбот, а цю, як і Тамілу, закачує!” Згадка про дружину додала злості:

– Ану сідайте, поїхали!

Він уже не прислухався, як просилася менша, тільки й запам’ятав злякані оченята та ще почув за спиною тихе: – Раз фургончик, два фургончик...

Ту немудру, вигадану ним же самим лічилку повторювала Оля, ніби підтверджувала, що їй знову погано.

– Потерпи, доцю, тут недалечко, – відійшов душею Сергій. – Ось об’їдемо клумбу, звернемо ліворуч, а там і бабуся.

Дівчатка принишкли, він глянув на годинника й одразу ж збільшив швидкість, хоч мав би зменшити, бо все одно не встигав. Якщо і вдасться закинути дітей до тещі, то на побачення спізнюється щонайменше на півгодини.

Під світлофором загальмував так, що аж колеса пішли юзом. І одразу ж розплата.

– Татку, Олі погано! – мов батогом, підстьобнув голос старшої, меншенька ж сиділа байдужа, бліда і злякана, тулила до рота рукавичку.

– Ось зараз, зараз, – заметушився Сергій, проклинаючи подумки себе і своє побачення, а за “Запорожцем” нетерпляче сигналили “Волги” і “Жигулі”, блимав фарами великий автобус, вимагаючи звільнити дорогу.

Він перевів дівчаток на тротуар, вибачився перед інспектором, пояснив, що дуже вкачались. Навіть не здивувався, що той зрозумів його, хоч міг би і дорікнути, мовляв, нічого б не трапилось, якби звільнив перехрестя.

Тим часом дівчинка на повітрі відійшла, навіть всміхнулась.

– Оленько, Лесю, – почав повчати Сергій, – візьміться за руки і йдіть он туди, – показав на оранжеву будку, де продавали талончики на проїзд. – Дійдете до тієї хатинки – почекайте. А я тим часом нашого Горбоконика піджену, прив’яжемо його до дерева та й підемо гуляти...

Перехрестя переїхав повільно, більше стежачи за дітьми, ніж за дорогою, а коли обігнав їх, в люстерко побачив, що Леся з Олею теж заспішили. Мов на зло, біля тротуару набирали пасажирів автобус і два тролейбуси, один великий, двосекційний, збирався ось-ось відчалити. А позаду на різні лади сигналили автомобілі, ніби хотіли підштовхнути в спину.

– А, була не була! – вирішив Сергій. – Проскочу зупинку, а там у провулок. – І збільшив швидкість, та одразу ж пожалкував, бо побачив у дзеркалі, як почала бігти Леся, тягнучи за собою Олю, а та, мала, посковзнулась і впала...

Крутнувши праворуч, він загальмував так, що автомобіль винесло на тротуар і вдарило об дерево. Нашвидку відчинив дверцята, навіть не відчувши, як під шапкою почала рости ґуля, звівся на прямі й одразу ж кинувся назустріч дітям, бо вже не Леся з Олею – двоє маленьких зацькованих звіряток тупотіли ніжками по асфальту, натикаючись на перехожих.

Ще тридцять кроків, двадцять... Тільки що це? Невже вони зібрались перебігати вулицю?!

Він упіймав їх аж за тролейбусом, за кілька метрів від осьової лінії.

– Куди ж ви, дітки?!

Але дівчатка пручались, не впізнавали його.

Згріб в оберемок обох, переніс на тротуар.

– Куди ж ви, мої маленькі?

Та ні Леся, ні Оля не відповіли. Озвались тільки тоді, коли він посадив їх у “Запорожець”.

– Ми думали... – першою сказала Оля.

– Ми думали... –злякано зізналась Леся, – що ти нас покинув.

Йому перехопило подих. Сергій ковтав ротом повітря, а щоки горіли соромом.

– Хороші мої... – взяв на руки спочатку меншу, а потім старшу. – Хіба ж я коли вас обманював?

Дівчатка мовчали, тулились щічками до його грудей. А коли заспокоїлись, Оля заглянула йому в очі:

– А маму до баби Ганни візьмемо?

– Ні, вона каверзує, – через силу посміхнувся Сергій.

– Раз фургончик, два фургончик!.. – защебетала й собі Леся.

– Знову котиться вагончик... – мляво продовжив лічилку він, а в голові майнуло: “Мама Серьожа...”

Пізно ввечері, дрімаючи під теплим боком дружини, він помацав на лобі компрес: “Тобі потрібні були ці гулі?”

Вже засинаючи, раптом подумав: “Цікаво, чи є у скрипка душа?”

 



Партнери