Слюсар-складальник Віктор Іванович Пакулко вирішив харчуватись окремо від сім’ї. Йшов він до цього давно – рік а чи кілька років, то настроюючи себе, то присоромлюючи (а що скажуть люди?), аж поки нарешті дозрів. Трапилося те за сніданком, коли дружина – кадубцювата білява жіночка з общипаними рідкими бровами та вилинялим від надмірного вживання косметики обличчям – вкотре, ніби між іншим, дорікнула, що живе він, мов квартирант, тільки їсть та спить, а вони з донькою і готують для нього, і посуд миють, і по магазинах за продуктами бігають. Пакулько як сидів, так і вкляк, ледь не подавився котлетою.

– Все! Зараз або ніколи! – сказав затято, брязнув виделкою об тарілку, підхопився з-за столу й почав одягатись.

Домашні розцінили його заяву як чергове дивацтво, хоч і не здогадувались, що надумав.

– І далеко ж ти наповратився? – поцікавилась дружина.

В її голосі було стільки неприхованого єхидства, стільки зла, що навіть не відповів, схопив з вішака зачовганий плащ та мерщій у двері.

– Наші тато в блуд пішли! – кинула навздогін донька, така ж товстенька, як і мати, низькоросла пампушка в рожевих штанях-”бананах” та напівпрозорій, нап’ятій на голе тіло кофтині.

“Телиця! – огризнувся подумки. – Хоч би посоромилась...”

Він завжди відводив очі, аби не бачити, що просвічується крізь легковажну вдяганку.

Опинившись на вулиці, Віктор Іванович мітингував: “Я вам покажу “блуд”! Ви в мене наповратитесь!” Його чомусь більше дратувала не дружина (до Зоїного бурчання зрештою звик), а донька Оксана: “Виростили пуголовка в теплій калюжі!..” І чим довше думав про своє життя, тим убогішим воно здавалось. нароботі як на роботі, а дома...

“Шукають у молоці кісток, – пробубонів з досадою. – Витирають об тебе ноги!..” Йому було прикро, що в сорок літ тільки й чує кепкування та докори, ніби не він, Пакулько, а дружина з донькою приносять щомісяця по триста доларів зарплати, не кажучи вже про премії.

“Он ваш казковий принц!” – прошкуючи до гастроному, кивнув на сантехніка, що, похитуючись з похмілля, ішов назустріч.

Зустрічний сприйняв Пакульків кивок за вітання, тож не пропустив нагоди спитати:

– Шеф, десятка є?

Віктор, як не дивно, дістав з кошені десять гривень, мовчки віддав “підшефному”.

– М-може, кр-раник люфтить? – дихнув густим перегаром. – Чи в-вода капає?..

Не відповів. Подумав тільки: “Цей би вам люфт прибрав! Перестали б на душу капати!”

Прилаштувавшись у чергу за ковбасою, все ще не міг вгамувати образу: “П’є собі чоловік, і як з гусака вода, а тут тільки понюхав – п’яниця, алкоголік нещасний!” І це про нього! Ну вип’є, бува, склянку пива після роботи, удома вип’є. І не стільки того запаху, як розмов. Йому раптом згадався покійний тесть. Той вже коли запивав, то бідна мамочка п’ятий кут у хаті шукала. Хай-но огризнеться чи бовкне щось – за батіг та за нею: “Давно на груші не ночувала?!”

Зоя колись, ще в юності, пояснювала: “Наші тато бояться висоти, то мама на грушу вилазять, коли ненько сердиті”. Одного разу сам бачив: нагрянули в гості з останньою електричкою, зайшли у двір, а тесть, зіпершись на стовбур, спить, матуся ж, ніби та кицька, з-поміж листя виглядає, боїться додолу злізти. Кіно, та й годі!

“І ти, мабуть, золотко, на груші ночувала! – подумав про дружину. – З таким язичком і в рідного батька випросиш. А тепер, бач, розумна, проявляєш пильність, алкоголіків по квартирі ловиш...”

Гидко Пакулькові на душі. Бо не тільки дружина, а й діти... Син, Олег, хоч і в армії, та все одно (Віктор Іванович знає) за матір’ю тягне. Ще й Оксана...

Прийшов додому, виклав покупки на стіл (домашні покинули прибирання, мерщій до нього), врізав шматок паляниці, почав снідати.

Ковбаса була пісна, ніби гумова, навіть трохи слизькувата (певне, на фабриці перемудрили з крохмалем), він жував її знехотя, скорше від усвідомлення, що треба щось їсти. Дружина з донькою сиділи поруч, спостерігали, мов за малою дитиною. Віктор Іванович теж вдавав, що не помічає їх, а коли щелепи втомились і він вже було вирішив згорнути залишки їжі та заховати у холодильник, Оксана сказала:

– Тепер у пас в квартирі відкрилась артіль по переробці дешевої ковбаси!

Так єхидно сказала, ну точнісінько ніби Зоя: і голосок, й інтонації мамині.

“Ти хоч на дешеву зароби!” – ось-ось мало зірватися з язика, але пересилив себе, промовчав, з подвійною злістю накинувся на ковбасу.

Була субота, теплий весняний день. Пакулько навіть пожалкував, що залишився дома, бо на роботі (начальник цеху слізно просив вийти на чергування) міг би пообідати в заводській їдальні, але чергувати три суботи підряд – теж невелика радість. Досить того, що й так усі називають його безвідмовним. Спроба догризти ковбасу обернулась нестерпною мукою. М’ясо застрягало в зубах, ставало поперек горла, він давився ним, як молоде каченя, та відступати не смів.

“Гірчиця!” – майнула рятівна думка. Віктор Іванович оглянувся, шукаючи очима невеличку баночку, що (він пам’ятав) стояла за шторою на підвіконні, й таки побачив її – почорнілу, незаткнуту, І хоч залишки гірчиці не викликали довір’я, взявся зшкрібати чайною ложкою задубілу кору. Тій гірчиці пряма дорога у сміттєзбірник, та він все шкрябав і шкрябав, витрушуючи обвітрену приправу на невеличке блюдце.

– У тебе клепка є?! – накинулась на нього дружина.

Пакулько лише здивовано звів брови.

– Скільки можна учити: не лізь у гірчицю мокрою ложкою!..

Йому перехопило дух.

– Мокра ложка?! – стрельнув сердитими очима. – Я вам покажу ложку! – хряпнув банкою об стіну, що аж кахлі додолу посипались та ще скло розлетілось.

Наступного ранку він знову купив ковбаси. Ще й банку гірчиці. Донька більше не кепкувала, ходила, мов тінь, за матір’ю, а та, розгублена, запопадливо подавала то ніж, то виделку, навіть насипала борщу, даючи зрозуміти, що все простилось, але Віктор Іванович їв лиш своє.

Так було в понеділок, у середу, в четвер... “Я від них абстрагувався”, – підбадьорював себе Пакулько. А коли в п’ятницю одержав зарплату й тихенько сховав її на полиці між книжками, домашні влаштували страйк:

– Ми тебе годуємо! Ми тебе обходим! На розлучення подам!..

– Як ви скажете, так і буде, – вдав дурника Віктор Іванович.

Пакулька дратувало, що майже всі родинні чвари закінчувались погрозами подати на розлучення, ніби на тому і справді мало кінчитись його життя, а от її, Зоїне, почнеться заново.

У суботу Віктор Іванович пішов з дому. “Діти дорослі, – міркував холодно. – Повернеться з армії Олег – справлю весілля. Оксана теж не забариться, хоч і десятикласниця, але (сором зізнатись) парубків на квартиру водить”. Нагодився якось, то застав – вусатенького, розрум’яненого, ніби щойно з парилки вискочив. Підрахував: якщо розлучать, то аліменти на доньку платитиме лише рік. “То що я втрачаю? Як так жити, ніяких нервів не вистачить. З-за широкої спини світу не бачу!..”

Тиняючись весняним містом, Пакулько забрів у Першотравневий парк. Саме тут, на танцювальному майданчику, він уперше побачив Зою. Невеличка, тендітна, з полохливими голубими очима, вона одразу ж припала йому до серця. Пакулько призначав побачення, і вона приїздила електричкою із передмістя, Пакулько розповідав усякі нісенітниці, а вона слухала та все горнулась до нього, наче шукала захисту. А коли нарешті відважився поїхати до тестя з тещею на оглядини, коли прочимчикували від залізничної станції майже п’ять кілометрів до села, Віктор Іванович по-справжньому оцінив майбутню дружину – це ж треба, щовечора добиралась додому через ліс, тремтіла, мабуть, з переляку, як той зелений листочок на осиковій гілці, бо у лісі і вдень глухомань така, що душа ховається в п’яти. Пам’ятається, він тоді сказав: “Заїнька”, а про себе подумав: “Як же треба любити, щоб відважитись на такі мандри!” І від того Зоя стала ніби ріднішою.

Де ж тепер воно, те кохання? Додому йти не хотілося. “А що, коли провідати Павла? Ще на минулому тижні просив прийти, відрегулювати телевізор...” Пакулько, не роздумуючи, сів на трамвай. “Прийду і скажу: здоров, браток! Ану показуй свою бандуру...” Віктор Іванович уявляв, як зустрінуть його молодший брат і невістка, як знайдуть у кладовці тестер (колись сам подарував Павлові) і разом за неквапливою бесідою відремонтують знайомий до найменшої детальки приймач, а вдячна невістка Настя нагодує його борщем, запропонує подивитись футбол...

“Ех, життя! – зітхнув розчулено. – Навіть рідного брата провідати ніколи...”

На трамвайній зупинці продавали тюльпани – такі красиві та розкішні, що Пакулько не втримався, купив. Хоч воно й до своїх, але йти голіруч негоже.

Настя зустріла Віктора Івановича ледь не з обіймами, радісно цмокнула в щоку (догодив!) й одразу ж почала бідкатись; мовляв, така краса, така краса, а без догляду зав’яне.

– Чому ж без догляду? – не зрозумів гість.

– Хіба не бачиш – на чемоданах сидимо, у відпустку зібрались. Там знайома квитки дістала, то Павло побіг...

– Он воно що, – зітхнув Пакулько. – Значить, невчасно... – і взявся за ручку дверей.

– Та ти не спіши, поїзд увечері, – метнулась на кухню, вимкнула на плиті конфорку. – Ось зараз Павло повернеться, погодую вас.

– Хай іншим разом.

– У тебе що, неприємності? Знову полаялись?

– Багато говорити – мало слухати, – похмуро відповів Віктор Іванович, але іти роздумав.

За обідом, коли Пакулько-старший розповів невістці та братові про свої домашні чвари, Павло запропонував:

– Послухай, переселяйся до нас.

– І справді! – підхопила пропозицію Настя. – Хоч буде кому пошту з ящика забирати, і борщ з’їси – глянь, яка каструля, не виливати ж у помийницю.

– А навіщо стільки варила? – спитав аби спитати.

– Ми, взагалі-то, планували відпустку на червень, а тут раптом дзвінок – є путівки до моря, – пояснив брат. – Горящі...

У понеділок під час обідньої перерви Віктора Іва­новича викликали у завком. Саме в доміно з хлопцями грав, коли профспілковий активіст Юра Фроликов прибіг наляканий і шепнув:

– Там твої прийшли... Ні пуху ні пера!..

Дружина з донькою сиділи у кабінеті голови завкому, мов дві невинні овечки, й дивились на світ такими страждальними очима, що Пакулько не втримався, посміхнувся.

– Ви чого смієтесь? – суворо спитав голова, хоч у самого на устах теж блукала посмішка – кого-кого, а Пакулька він знав давно й теперішній родинний інцидент сприймав як непорозуміння.

Віктор Іванович не відповів, сів у куток на старенький, обтягнутий дерматином стілець (решта були нові, нарядні), приготувався слухати.

Що говорив голова, вже й не згадає (а говорив він повчально, довго, ніби плуга тягнув), запам’яталися тільки злодійкуваті погляди домашніх, мовляв, знайдемо на тебе управу, на наше вийде!

– Так ти ж мені гляди! – пригрозив голова, проводжаючи з кабінету. – Щоб це було востаннє.

Пакулько пообіцяв, що глядітиме, але після зміни знову поїхав на квартиру до брата.

“Ти бач, прибігли, – з лукавим усміхом думав Віктор Іванович. – Коли смажений півень... клюнув! Думали, гепнуся на коліна, почну проситись. То ще побачимо, кому без кого важко. Не пропаду! Он у газетах пишуть, що за статистикою більшість розлучених чоловіків знаходять пару, влаштовують своє життя. Знайду ще ярмо на свою шию...”

І хоч насправді ярма Пакулькові не хотілося, та спробувати власні сили, перевірити, чи не обманюють газети, таки кортіло.

На запитання “Як живеш?” він тепер відповідав: “Добре”, відповідав чесно, не кривив душею. Особливо перед жінками, а щоб повірили, обов’язково сповіщав: “У мене ще вісім котлет і каструля борщу в холодильнику...” З кожним днем котлет все меншало й меншало, аж поки в четвер він не з’їв останню, і коли наймолодша із нормувальниць Юля – така собі довгонога тугенька лялечка з великими синіми, наче два ґудзики від піджака, очима – кокетливо запитала: “Коли ж закінчиться ваш борщ?” – Віктор Іванович відповів:

– Ще надві миски є.

– А далі що?

– Як з’їмо, то навариш нового.

– І що, думаєте, не наварю?..

Домовились варити в суботу.

Рано-вранці Віктор Іванович пішов на базар, купив капусти. В кулінарії – десяток тістечок (будуть до чаю, як-не-як – дама!). Про м’ясо й зовсім забув, спішив – раптом Юля прийде, а його дома нема.

Гостю чекав недовго. Ледь устиг прибрати квартиру та перемити посуд, як озвався телефон:

– Алло, це я!

Пакулькові перехопило дух.

– Де ти зараз? – спитав, навіть забувши привітатись.

– Навпроти вашого будинку...

Юля вийшла із ліфта а гордо піднятою головою, ніби молода амазонка.

“Хай би глянула! – подумав не без гордості, маючи на увазі дружину. – На мій вік щастя вистачить...”

Він провів гостю до кімнати, посадив у крісло навпроти телевізора – передавали “Ранкову пошту”. Поки Юля акліматизовувалась, Віктор Іванович заварив каву, виклав на миску тістечка.

– Пригощайся, – поставив на журнальний столик.

– Ум-гу, – навіть по глянувши на нього, відповіла гостя, простягнула руку до тарілки, тим часом ніжка, така тендітна дівоча ніжка притупцьовувала каблучком під музику.

Вслід за “Ранковою поштою” були “Новини”, потім розважальна програма. Юля дивилась на екран, ніби сподівалася там знайти свою долю, мовчки жувала тістечка і запивала кавою, зовсім забувши, чого прийшла. І коли Пакулько наважився нагадати, сказала:

– Підождіть. Ще два мультфільми, а потім...

Він перечекав, поки закінчаться мультфільми, вимкнув телевізор, повів її накухню.

– Оце так і живу, – почав несміливо.

– Та бачу, – дістала з сумочки люстерко, заглянула в нього, підфарбувала блідою помадою губи і лише потім зняла з вішака фартух. – Де ваші продукти?

Віктор Іванович відчинив холодильник, добув з морозильної камери дві чималі кістки.

– Бивні мамонта! – жартома, але без іронії оцінила Юля.

Сполоснули під краном каструлю, знайшли картоплю, капусту, буряк. Власне, шукав Віктор Іванович, а Юля стояла біля дверей та слідкувала, ніби не вона, а він, Пакулько, напросився в помічники.

Борщ видався пересоленим, відганяв старим жиром та кислятиною, недоварена капуста скрипіла на зубах, як той сніг на морозі, і навіть три червоні перчини, які Віктор Іванович завбачливо вкинув у каструлю, не рятували ні його, ні тим більше її.

– Я вже наїлась, – відсунула тарілку гостя.

– І я теж, – підвівся з-за столу Пакулько.

Проте голод не тітка – Юля першою, як тільки ввімкнули телевізор, згадала про тарілку з тістечками і вже не так ліниво, як було вранці, взялась жувати, демонструючи ріденькі мишачі зуби.

– Послухай, Юль, а що, коли ми приготуємо щось інше? – запропонував Віктор Іванович.

– Та ви що?! – злякано спитала гостя.

– Борщ на перше, а на друге... – Він раптом зам’явся: – Піди подивись, що там є.

Дівчина злізла з крісла, знехотя побрела на кухню. Вслід за нею неквапливо підвівся він.

– Ну, то що там у нас?

– Тільки оцет, – відповіла розгублено.

– Як це – оцет?!

– А так. Погляньте, тут написано... – дістала з нижньої шафи зелену пляшку. – Там ще трошки олії...

Віктор Іванович не повірив, відчинив верхню шафу:

– А це що? – запитав сердито, бо за целофановими кульками знайшов ще непочату пачку вермішелі.

– Ви чого кричите?! – звела злякані очі.

– Це я так, не звертай уваги...

Він перечекав, поки дівчина заспокоїться, прибрав зі столу тарілки з недоїденим борщем, хотів було вилити залишки страви у раковину, але роздумав. Тим часом Юля витягнула з сумочки манікюрні ножички, взялась розрізати пачку.

– Не переживай, – весело підморгнув Пакулько. – Зваримо вермішель по-флотськи – адмірал позаздрить. Ось навіть кулінарна книга є...

– Шукайте на літеру “В”! – підійшла “помічниця” і якось дивно, по-гусячи, заглянула в текст.

– На “В” нема, – здивувався Віктор Іванович. – Може, не вермішель, а макарони по-флотськи?

– Тоді гортайте далі, до літери “М”...

– Точно! – аж зрадів він. – “Макарони по-флотськи”! Ану читай...

Юля врочисто, мов п’ятикласниця, почала:

– “Беремо вісімдесят грамів макаронів, шістдесят – м’яса, вершкового масла – п’ятнадцять...”

– Це на одну порцію? – перебив її Пакулько.

– Ось не заважайте, тут так цікавої

– Якби було м’ясо, було б цікаво.

– Чого ж ви не купили? – перейшла у наступ.

– Забув...

Дівчина присіла на підвіконня, довго й уважно перечитувала все, що писалось про макарони, аж поки нарешті сказала:

– Макарони по-флотськи – це чотириста вісімдесят кілокалорій.

– А не просто калорій? – засумнівався Пакулько.

Він теж звернув увагу, що після кожного рецепта в книжці вказувалась калорійність.

– Ні, тут кілокалорій, – підкреслила гострим, наче півнячий кіготь, нігтиком жирнющу цифру.

– Жаль...

– Та ви не хвилюйтесь. – У ній раптом прокинулась ініціатива. – Не пропадемо! Якщо вермішель з олією, то калорій може бути й більше! – схопила пачку, висипала все, що було, в каструлю.

– А й справді, – погодився Віктор Іванович. – Чи ми ті калорії рахуємо? Не вийшло по-флотськи, хай буде так.

– Авжеж, – повеселіла і Юля. – Хотілось морський варіант, а тепер сухопутний...

Дрібненькі палички набрякли, почали лізти вгору, тож довелося перелити вариво в більшу каструлю. Кип’ятили на великому вогні, кип’ятили довго (у рецептах, на жаль, не вказали, скільки варити), аж поки обоє впевнились, що страва таки готова. Навчені гірким досвідом, сіль підсипали обережно, досолювали прямо на тарілках, і їли з таким апетитом, ніби святкували перемогу.

Після обіду Юля зненацька заявила, що їй час додому.

– Посидь ще трошки, хай сало зав’яжеться, – запропонував Віктор Іванович, бо все ще не втратив надії позалицятись.

Вона залізла з ногами в крісло, але телевізор дивитись не схотіла, гортала телефонний довідник.

– Ну що ж ви, Вікторе Івановичу, – сяйнула грайливими бісиками зіниць. – Мені скучно, а ви не розважаєте.

– Може, ввімкнути магнітофон?

– Ввімкніть, – відклала книжку.

Пакулько розумів, що дівчина нудиться, і навіть старенький магнітофон, який він ще років десять тому разом з касетами подарував братові, навряд чи врятує, але натиснув клавішу, почав перемотувати плівку. Віктор Іванович жалкував, що Юля сидить у кріслі, а не на дивані, так принаймні міг би підсісти й собі, взяти її за руку. Але пропонувати, аби перейшла, не зважувався. Щось аж надто лукаве блукало на її устах, а спитати, що саме, не було сміливості.

Ще раз клацнула клавіша.

– Муха, муха, цокотуха, – дитячим голосом озвався магнітофон, і Пакулько одразу ж вимкнув його.

– Вікторе Івановичу, навіщо?! – здивувалася Юля. – Це ж інтересно!

Але Пакулько взявся відмотувати плівку в інший бік, бо пам’ятав, що за словом “цокотуха” піде “позолоченеє бухо” (так у дитинстві його донька Оксана вимовляла російське “брюхо”), а далі (він точно знав!) скаже: “Здрастуй, дядьку Палво!”

Нараз пригадалось, як вони раділи, що Оксанка називає Павла дядьком Палвом, а той світився від щастя, перекривляв її, називав “позолоченим бухом” і “цокотухою”.

“Виросла дівуля, – посміхнувся скептично. – Скоро вже й цю дожене”, – скосив око на гостю.

І хоч нормувальниця Юля була років на два старшою і привабливішою, бажання залицятись пропало.

Попливла музика, знайома музика, яку Пакулько записував ще тоді, коли придбав цей магнітофон. Записував, де прийдеться, – у сусідів, із телевізора, з радіоточки, як те часто буває, коли у дорослих людей з’являється нова цяцька і дуже кортить нею погратися. Він навіть пам’ятає, що у той день ішов сніг, такий лапатий і чистий, вони із Зоєю сиділи, обнявшись, у кімнаті гуртожитку, а на екрані цвіли сади і тендітна, ще зовсім юна Софія Ротару здавалась пташкою між яблуневого квіту...

– А “Лєтки-єньки” у вас нама? – ні сіло ні впало озвалась Юля.

Пакулько збагнув, що дівчина кепкує, та все ж спитав:

– Тобі подобається “Лєтка-єнька”?

– Ще й як! Ми недавно в моєї шефині на дні народження були – ви її знаєте, Лідія Михайлівна, – то танцювали. Уявляєте, вистроїлись у колону, мов ті солдатики, і тільки стриб, стриб! – зіскочила на ноги, почала демонструвати: – “Туфли надень-ка, как тебе не стидно спать!..”

Пакулько вимкнув магнітофон.

– Ну от! Тільки почала веселитись, а ви образились.

Не відповів. Вийняв касету, сховав до шухляди.

– А що, коли ви подзвоните Лідії Михайлівні?

– Ти що, здуріла?! – здивувався Віктор Іванович.

– Чому? Незаміжня, теж, мабуть, нудиться...

– І про що з нею говорити?

– Теж мені проблема! – схопила телефонну трубку, почала набирати номер.

– Підожди, – зупинив Пакулько.

– Ну чого ви злякались? Стара діва, самітня. Може, вона тільки й жде цього дзвінка.

Пакулько вагався.

– Одне слово, так, – метнулась на кухню, принесла ще один телефонний апарат, стала у дверях: – Я наберу номер, а ви візьміть трубку і говоріть. Удвох будемо слухати.

– Про що ж говорити?

– Для початку спитайте, як вариться борщ. Можете ви, зрештою, проконсультуватись у гарної господині, як варити борщ? – почала набирати номер.

Пакулькові нічого не залишалось, як прийняти умови гри.

– Приготувались, і!.. – підморгнула змовницьки.

– Алло, алло!.. – почулось по той бік дроту.

– Добрий день, Лідіє Михайлівно, – переляканим голосом озвався Віктор Іванович. – Це я, Пакулько.

– Драстуйте... От вже не сподівалась!..

У голосі Лідії Михайлівни бриніли і здивування, і радість, тож Пакулько поволі оговтався, заговорив сміливіше:

– Я тут борщ збирався варити, то хочу проконсультуватись... Вибачте, може, невчасно?

– Ну що ви, що ви!..

Юля стояла в дверях, слухала по паралельному телефону їхню розмову і, здавалося, мліла від щастя. Тим часом Лідія Михайлівна повільно диктувала Віктору Івановичу кулінарний рецепт, а той, сердега, аж спітнів записуючи.

– Ну от, поговорили! – заплескала в долоні, коли ті закінчили розмову. – Правда ж, не страшно?!

– Дурні це жарти, – спробував остудити дівчину він, але Юля ввійшла у роль.

– Тепер почуєте, що скажу я! – схопила трубку, почала накручувати диск. – Беріть та слухайте! – прикрила долонею мікрофон.

Віктор Іванович повагався, але трубку все-таки взяв.

– Алло! Лідочка Михайлівна? Це я, Юлька!

– Здрастуй, Юлічка, – холодно відповіла шефиня.

– Тут у мене зайвий квиток на Валерія Леонтьєва, то, може, під’їдете, га?!

– Спасибі, але не зможу.

– Ну, Лідіє Михайлівно, таке буває не кожен день. Ледь удалось дістати.

– Ні, Юлічко, не зможу...

– У вас поганий настрій? Чи, може, неприємності?

– Звідки ти взяла?

– Ну... ви якісь розгублені. Не такі, як завжди.

– Щойно Пакулько дзвонив, – зізналась.

– Який Пакулько? – А сама оглянулась, підморгнула Вікторові Івановичу. – Невже наш, із третього цеху?

– Авжеж, із третього...

– І що він хотів?

– Розпитував, як борщ варити.

– Оце то дожився! – вдала, що здивувалась.

– Навіщо ти так? – ще серйозніше запитала Лідія Михайлівна. –У людини, вважай, трагедія, сім’я розпалась, голодний ходить...

– І справді, – скорботним голосочком підтакнула Юля. – Мужчини такі безпорадні. Особливо у перші місяці після розлучення.

– А ти звідки знаєш? – насторожилась та.

– Хіба важко збагнути: жив собі у теплі, в добрі, а тут раптом, мов котеня, на вулицю...

Помовчали.

– Я ось чого, Юлічко, найбільше боюсь... – У голосі Лідії Михайлівни було стільки тривоги.

– Чого, Лідочко Михайлівно?

– Боюсь, що бідний Віктор Іванович піде по руках...

Дівчина ледь не пирснула зо сміху, Пакулько ж скривився, бо вперше почув, щоб про мужчину казали “піде по руках”.

– Алло! Алло! – нетерпляче загукала Юля, вдаючи, що зіпсувався зв’язок. – Повторіть, будь ласка, бо не розчула!

– Боюсь, Юлічко, що Віктор Іванович піде по руках.

– А він може...

– Юлічко, ти про що? – насторожилась.

– Та згадалось, як тьотя Паша, прибиральниця, пиріжками його пригощала.

– Невже?

– Сама бачила. І дівчата з лабораторії на чай запрошували.

– Не може бути!

– Може. Все, Лідочко Михайлівно, може бути. Тільки я вам ось що скажу. – В її голосі з’явились сталеві нотки: – Він із нашого цеху? З нашого. І ми з вами повинні за нього боротись!

Лідії Михайлівні, певне, заціпило, бо відповіла не одразу.

– Юлічко, я оце подумала...

– Ну-ну, я слухаю.

– Може, не варто, га?..

– Отакої! Ви ж самі щойно сказали, що піде по руках. Назад дороги нема!

– А що, коли ти візьмешся за нього?

– Я б рада, але у мене Вадик. Він, знаєте, який ревнивий! Тільки не соромтесь, сміливіше!..

Пакулько сидів у кріслі, то білів, то буряковів, а дві язикаті хвеськи мололи язиками.

– Лідочко Михайлівно, ви тільки уявіть: і непитущий, і передовик, і на вдачу лагідний. До того ж красивий. Хіба ще у нас в цеху є такий?

– А чому він сім’ю покинув?

– Ну, знаєте! Жінки, між іншим, теж є різні.

– А що я йому скажу? З чого почну?

– О господи! – підсунула ногою табуретку, сіла. – Подзвоніть, запросіть на борщ.

– На завтра?

– Чому ж на завтра? Поки свого не зварив, хай приходить сьогодні.

– Я навіть телефону його не знаю.

– Це просто. У мене є... – підхопила сумочку, дістала записник. – Візьміть олівець, диктую...

Віктор Іванович сидів ні в сих ні в тих.

– А як пояснити, де взяла телефон? – все ще вагалась Лідія Михайлівна.

– Навіщо пояснювати? Через довідку. Чи, може, він вам пояснював?

– А й справді...

– Я ось що думаю, Лідіє Михайлівно: він випадково до вас подзвонив?

– Не знаю.

– І я не знаю. Тільки випадковостей у таких справах не буває.

– Ти хочеш сказати...

– Звичайно! – аж засвітилась від радості. – Я ще на роботі звернула увагу, як він на вас дивився...

Ніби крізь сон долинали до Віктора Івановича слова, такі хороші й теплі, яких він не чув (та й ніколи не міг почути) про себе. Молоденька нормувальниця розхвалювала його так, як той циган кобилу, котру мав конче продати.

– Отже, Лідочко Михайлівно, я кладу трубку, а ви телефонуйте. Тільки негайно, щоб не роздумали.

– Юлічко, не забувай, що це серйозно...

– А ви не сприймайте всерйоз! Ми ж, зрештою, хто? Жінки! Не сподобається – нічого панькатись; вітру в спину – і будь здоровий! Тут головне – не брати до серця.

– Я вже не в тому віці, Юлю...

– А він у якому віці?! Лишень прикиньте собі: може, це ваша доля, а ви...

Дзвінка ждали недовго. Юля з нетерплячкою, Пакулько – мов віл обуха. У плани Віктора Івановича не входило залицяння до педантичної Лідії Михайлівни, хоч знайомі вони були давно.

– Веселіше, Вікторе Івановичу! Я ще на вашому весіллі потанцюю, – збираючи Пакулька на побачення, ніяк не могла вгомонитися Юля. – Жаль тільки, що тістечок більше нема...

Вона собкала ним, наче маленьким, – змусила ще раз поголитися, випрасувати сорочку, пов’язала краватку. Потім пішли на ринок, купили букет гладіолусів і, щоб, бува, не передумав та не втік, сіла з ним у трамвай, провела до самого будинку.

– Ні пуху ні пера! – сказала напрощання.

І хоч Пакулько відповів традиційно, посилаючи до дідька, вона до дідька не пішла – стовбичила на тротуарі під деревом, аж поки той не звернув у парадне.

– Тепер порядок, – сказала весело, ще й задоволено потерла долоні.

Тим часом Віктор Іванович піднявся в ліфті, кілька хвилин потоптався під дверима, все ще не зважуючись торкнутися кнопки дзвінка, а коли зважився, одразу ж клацнув замок. Лідія Михайлівна теж, мабуть, стояла під дверима, тільки з іншого боку, спостерігала за ним крізь невеличку, вмонтовану у дерматин лінзу.

Те, що побачив Пакулько, вразило його – теперішня Лідія Михайлівна аж ніяк не була схожою на ту, яка роками сновигала по цеху в незмінному синьому халаті. Ворсисте зелене плаття з овальним коміром, що чимось нагадував солдатську шинелю-скатку, на тонкій шиї – разок великих, ніби зеленкуваті сливи, бус, та ще окуляри в анодованій під золото оправі, за якими жевріли світлосірі очі. Та чи не найбільше здивувало Віктора Івановича волосся, що спадало кільцями на худорляві плечі – у цеху Лідія Михайлівна завжди ходила з косичкою, скрученою на потилиці бубликом.

– Який ви пунктуальний! – радісно проспівала вона і повела Пакулька до передпокою, а коли той вручив їй гладіолуси, з награним здивуванням спитала:

– Невже це мені?!

Поки Лідія Михайлівна шукала, куди покласти квіти, наливала у кришталеву вазу воду, Віктор Іванович знімав туфлі. Він ще вранці, коли взувався, обірвав шнурок і тепер, застигши, мов чорногуз, на одній нозі, змушений був розв’язувати тугий ґудз. Господиня мала б зглянутись на муки Пакулька, сказати, що на вулиці сухо, запропонувати йти так, але натомість Лідія Михайлівна принесла капці, ніби підтвердивши – взутими тут не ходять.

“Нарешті!” – полегшено зітхнув Віктор Іванович. Він тільки зараз помітив, що приймати його будуть не на кухні, а в кімнаті за чималим, накритим скатертиною столом, і що це буде не просто обід (чи то пак вечеря з борщем), а щось більше, святковіше.

– Сюди, будь ласка...

Вона провела його до столу, посадила на високий з обтягнутим поліетиленовою плівкою сидінням стілець, потім сіла сама – рівненько так, як, бувало, в президії на профспілкових зборах, ще й руки виклала на скатерку. Пакулько теж виструнчився, ніби хто вставив йому в хребет стальний прут, і теж було хотів покласти руки на скатертину, але вчасно схаменувся – у Лідії Михайлівни нігті світилися від манікюру, в Пакулька ж під нігтями чорними півмісяцями просвічувався бруд.

– Ви, мабуть, руки хочете помити? – одразу ж розгадала господиня і повела його у ванну, показала, де мило й рушник.

Опинившись за зачиненими дверима, Віктор Іванович заспокоївся, з школярською ретельністю почав мити руки. Невеличке, обкладене білими кахлями приміщення було схоже на операційну – пляшечки з шампунями, якісь дрібні кольорові флакончики, різнобарвні тюбики – все те акуратно вишикувалось по зросту на скляній поличці під дзеркалом, а рушники ледь не відлякували Пакулька – білосніжні й пухкі, ніби з них щойно зірвали ярлички.

Глянув насебе в дзеркало, наспіх причесав чуприну та мерщій у двері. Йому було незручно, що й так затримався, та, мов на зло, у коридорчику зашпортнувся об килимову доріжку, загубив тапець.

– Ото ще морока! – натягуючи на ногу затісну взувачку, вилаявся Пакулько, а коли оглянувся, побачив Лідію Михайлівну, власне, не саму Лідію Михайлівну, а худенькі, ніби дві щойно вистругані копистки, ноги та ще те, у що вона була взута, – розцяцьковані кольоровими візерунками золотисті тапочки з закрученими на східний манер носами, здавалось, ось-ось попливуть двома човниками по зеленому ворсу.

– Проходьте, будь ласка, – і таки попливла на тих човниках.

Пакулько почеберяв услід, високо піднімаючи коліна.

– А я оце Вергілія читала, – кивком припросила до столу. – Ви читали Вергілія?

Пакулько десь чув, що є Вергілій, – чи на політінформації, чи по радіо – вже й не згадає.

– Уявляєте, “Енеїда” Котляревського – це всього лиш переспів Вергілія, – взяла в праву руку виделку, а в ліву ніж. – І мушу віддати належне – переспів цікавий...

– Авжеж, – погодився Віктор Іванович, бо про Котляревського він чув, колись у школі проходили, навіть наважився продекламувати: – “Еней був парубок моторний...”

– Та ви не соромтесь, їжте! – перебила Лідія Михайлівна, кивнувши на мілку тарілочку з дрібно нарізаною цибулею та тоненькими, ніби наструганими, шматочками оселедця. – Пригощайтесь чим бог послав...

А що Пакулько в бога не вірив, то видолку взяв несміливо, спробував підчепити оселедця за хребець.

– Я ще й досі не можу собі простити, що так пізно почала знайомитись з античною літературою...

Тим часом Віктор Іванович розв’язував дилему – їсти однією лише виделкою чи доведеться, як і Лідія Михайлівна, брати ножа? Таки наважився – підколупнув лезом риб’ячу спинку і причавив виделкою.

– Уявляєте, Гесіод, – замріяно проспівала вона, – Арістотель, Арістофан... Це ж цілі світи!.. Або, скажімо, Плутарх...

“І як ти тільки не заплуталась у тих плутархах?!” – сердито подумав Пакулько, несучи до рота шматок.

– А що ви зараз читаєте? – глипнула на нього крізь тонкі окуляри.

Віктор Іванович ледь не вдавився кісткою, закашлявся.

– А все-таки? – спитала знову.

– Та я, знаєте...

– Мабуть, як і більшість наших мужчин, захоплюєтесь технічною літературою?

– Еге ж, – у Пакулька відлягло від серця (“Хай-но спробує перевірити!”). – Ну і ще там – газети, журнали...

– А художні твори? – Вона дивилась на нього, наче вчителька на екзамені, і від того мурахи бігали по спині.

Нарешті згадала, що час насипати борщ. Принесла його в красивій фарфоровій супниці, розлила в тарілки.

“Слава богу, замовкла... – зважився підвести зір Віктор Іванович, ще й крадькома глянув на годинника. – Після борщу можна подякувати і йти додому...”

Такої важкої роботи, як тут, за обіднім столом, ще не було у його житті. І хоч Лідія Михайлівна більш не надокучала світськими розмовами, Віктор Іванович аж кипів: “Теж мені – “технічна література”! Знайшов чим хвалитись. А вона тебе Вергілієм!.. Цікаво глянути, що він там понаписував....”

– Щось ви погано їсте. Може, несмачно?

– Та ні, чому ж... – зам’явся Пакулько. – Як у ресторані, – спромігся на похвалу.

– А чого ж борщ недоїли?

– Просто я перед цим обідав...

Дочекався-таки, подякував:

– У вас тут гарно, але час і додому.

– Ну що ви, Вікторе Івановичу! Я ось програвач налаштувала, музику послухаємо. Ви любите музику?

– А хто не любить... – завагався гість.

– Спеціально для вас – Вівальді, “Кантата для солістів, хору та оркестру”.

– Класика, – сказав навздогад Пакулько.

– Звичайно! – аж засвітилась вона. – Ви ж любите класику?

Вони сиділи у м’яких кріслах і вдавали, що їм цікаво. Лідія Михайлівна і справді щось, певне, тямила в серйозній музиці, бо час від часу похитувала головою, то похмурніла, то усміхалась. Пакулько ж сидів байдужий, навіть трохи стомлений, як бувало в трамваї, коли повертався з роботи додому.

– Ось зачекайте, у мене є Бах! – Підвелась повільно, пропливла на своїх човниках до програвача, замінила платівку і знову сіла, а на обличчі жодних ознак життя – ніби мумія.

Нараз Вікторові Івановичу здалося, що вона зумисне завмерла, аби привернути до себе увагу, і він обережно торкнувся її руки.

– Ви що собі дозволяєте?! – злякано спитала Лідія Михайлівна.

– А що? – здивувався Пакулько.

– І це в той час, коли ми слухаємо Баха?!

Він ледь пересилив себе, тамуючи глузливу посмішку.

– Ми ж з вами зовсім незнайомі!

– Отакої! – прохопилось здивоване.

– Ви тільки, будь ласка, нічого не подумайте... – опанувала себе. – Десять років в одному цеху –то ще не значить знати людину...

Вони дослухали платівку і попрощались.

– Заходьте при нагоді. Я буду рада, – сказала Лідія Михайлівна, ще й подала руку.

– Спасибі. Обов’язково зайду...

Він з’їхав у ліфті донизу і вискочив з будинку, мов чорт з кукурудзи. Якби хто крикнув услід “Ату!”, то неодмінно побіг би. Не сором, а злість гнала Віктора Івановича вечірнім містом, гнала світ за очі, подалі від власної ганьби. “Подумаєш, Вергілій! – все ще обурювався Пакулько. – А “Футбол-хокей” читала?”

Йому раптом згадалась Юльчина розповідь про день народження Лідії Михайлівни: “Летка-єнька”! Бахом мене лякає! А сама, як та спутана коза, по паркету скакала: “Скок, скок, туфли надень-ка!..” Дівка не збреше...”

Нараз Пакулько відчув, що йому хочеться їсти. “Досидівся, вже й гастроном зачинили, – подумав з прикрістю. – Хіба що в ресторан?” Віктор Іванович був певен, що місця в ресторанах є, тож почав нишпорити по кишенях, шукати гроші. “Все правильно: сімдесят гривень за гладіолуси, з сотні тридцятка здачі...”

Він прикинув, що за тридцятку міг би взяти півкіло ковбаси (“На два дні мав би!”), зате в ресторан краще не потикатись. “З таким “капіталом” у солому спати!” – пробубонів з досадою і раптом згадав, що у синовій кімнаті на поличці між книгами в нього сховані три новенькі двохсотки.

Віктор Іванович розрахував: чверть години дорога додому, потім зловить таксі...

Двері відімкнув своїм власним ключем, сподівався узяти гроші й одразу ж назад, та тільки...

Він не повірив своїм очам: у кріслі навпроти телевізора сидів чорнявий молодик у темно-коричневому вельветовому костюмі і бурих (Пакулькових!) кімнатних тапочках.

– А в нас гості! – процідив крізь, зуби.

– Ой, Вітюня прийшов! – з радісним здивуванням зустріла його дружина. – Петре, знайомся, мій чоловік... – заглянула в кімнату.

Пакулько стояв похмурий, як ніч, і тупо дивився на гостя.

– Ну чого ви?! – защебетала Зоя, звертаючись до обох і водночас ні до кого конкретно. – А ще мужчини!

Пакулько зняв з себе плащ, кинув на бильце стільця – плечики, на яких завжди висіла у вмонтованій у стіну шафі його одежа, були зайняті – на них прасувалася куртка гостя.

– Залицяльників приймаєш? – заглянув до кімнати. Незнайомець підвівся, запопадливо посміхнувся, здивовано глянув на Зою, ніби шукав підтримки.

– Все ясно, – оцінив суперника Пакулько. – На чорнявеньких потягнуло...

– Вітюню, ти що, здурів?! – зашарілась дружина. – Це ж Петро, однокласник.

– Я тобі дам, однокласник! – зміряв гостя з голови до п’ят. – Ану, вимітайся!

Той, кого Зоя назвала Петром, почервонів, втягнув голову в плечі, несміливо пішов назустріч.

– Чухайся швидше! – сказав рішуче. – А то допоможу по сходах зійти!..

Грюкнули двері. Схлипнула Зоя. Прошмигнула, ніби шкодлива кицька, в свою кімнату Оксана. Пакулько неквапливо зняв із стільця плащ, акуратно повішав його на вивільнені (а чи здобуті в бою!) дерев’яні плечики, пішов на кухню.

– Чаї ганяли! – критично оцінив стіл. – Однокласники!.. Щось раніше ти не розказувала про однокласників...

Зоя стояла в дверях і слідкувала за кожним його рухом, намагалася розгадати, що надумав робити.

Пакулько підійшов до плити, грюкнув покришкою найбільшої каструлі (в ніс ударив аромат борщу), зняв із цвяшка ополоник, зосереджено розмішав густе вариво, потім дістав глибоку тарілку, насипав борщу і, не звертаючи уваги на дружину, сів до столу і неквапливо, з почуттям власної гідності почав їсти.

Апетит у Віктора Івановича був прекрасний.

 

 

читати