Електронна бібліотека/Поезія

МонологГанна Заворотна
«Її сукня» (Уривки з роману)Алла Рогашко
На розстанях долі (уривки з роману)Іван Корсак
ГойдалкаОлексій Ганзенко
АлергіяОлексій Ганзенко
Доля знахаркиГанна Заворотна
ВіршіОлександра Григорчук
«На ріках вавилонських… Кілька думок про повернення». Фрагменти з книжкиАндрій Зелінський
П´ятий пар. УривокМаксим Гах
ПоверненняГанна Заворотна
Із циклу «Загублені значення»Лілія Войтків
Осточерствілі ангелиОлексій Ганзенко
Поет і ковчегОлексій Ганзенко
«Психи двух морей». III ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». II ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». I ч.Руденко Юрій
Сучасні борделіХристина Букатчук
Афродита. Античні міфи в сучасній обробці (фрагменти)Антоніна Спірідончева
Руда Кобилиця. Зі збірки «Амазонки»Антоніна Спірідончева
ВіршіОльга Соколовська
Не хотілаОлексій Ганзенко
РозглядиниОлексій Ганзенко
Лукій вмираєОлексій Ганзенко
коли скінчиться війна ми знову вирушимо на схід...Олександр Андрієвський
революціонери молоді і старі...Олександр Андрієвський
з віршами аполлінера у рюкзаках...Олександр Андрієвський
революції у моєму місті зазвичай починаються восени...Олександр Андрієвський
пластика твоїх пальців кожна лінія злам...Олександр Андрієвський
середина осені попереду ще півроку холоду...Олександр Андрієвський
чим східніш і південніш здається тим холодніш...Олександр Андрієвський
вони прокидалися зранку і дивились новини...Олександр Андрієський
15 років без себе (Загублений)Ксенія Циганчук
Така любовОлексій Ганзенко
Завантажити

Луна

 

Їй усе одно - над чим котитись:

 

Чи то над тополями, полями,

Чи над пнями, бур’янами, нами,

Серед пустирів, пірнути в рів...

Хто б озвавсь? Ну хто б озвавсь? Озвавсь… Лиш

Скрізь палаци серед сміттєзвалищ.

З поля залишилося «ля…ля».

Від доріг, дахів і дамб – «да…да…»

А луна ще згадує минуле:

От колись вона стомилась – милась

В озері. І плюскотіло тіло.

І луна те згадує минуле.

Не озера між гаями – ями:

Хазяї вже їх обгородили,

Стало озеро – зерО. Це нуль.

А луна все згадує минуле.

І настільки нам усе звичайно –

Як давно настояні калюжі

Кольором не відрізниш від чаю,

Так від відчаю не відрізниш мовчання.

Що луні відлунювати? Що? –

В цій країні повного безмов’я?

І самій луні вже все одно:

Все одно – з якого вона світу,

Все одно – з якої вона мови, -

Місяць? Ехо? ЛУна чи лунА?

Хоч світись чужим відбитим світлом,

Хоч озвись чужим відбитим звуком, -

Все одно лунати для оглухлих,

Все одно світити для сліпих.

Чи не бачать ті, хто має очі,

Чи не чують ті, хто має вуха, -

Де відмінність: гідне чи огидне,

Де народне, де ж бо – інородне,

Де ми – між тюрмою і юрмою,

Бо – який різновид у сновид?

«Ну нехай», - одне від них лунає.

«Та нехай», «нехай» - і ті нехаї

Так вже занехаяли усе;

Іще кілька отаких «нехай» -

Вже й не розрізнимо «хай» і «хайль».

Цей фальшивий слух і є фашизмом:

Чує тільки, як бряжчить монета;

Цінить дорогих людей грошима,

Ділить на дорожчих і дешевших,

Друзів витягає з гаманця.

Такого вошивого фашиста,

Що готовий обдирати мати,

Щоб було ще що йому продати –

Треба пошукати в світі. Цим

Різникам нема уже різниці –

Різати кого – батьків, дітей...

Матері красиві стали сиві,

Згорбилися на життєвій ниві;

А що вони бачили на ній?

А батьки, що ниву ту косили, -

Втратили, поки косили, сили,

Тільки й знали – різників носили

На собі. На власній спині. Ні?

Ох вже ці «однаково» мені...

Не носить – р о з м а з а т ь п о с т і н і

З розмаху – луна щоб прокотилась

Над ровами, вами, бур’янами,

Нами, повз тополю, над тобою,

Мною…

 

Їй усе одно – над чим котитись.

 

***

Наче хто?

Наче кіт за хвостом,

Поженешся за власним минулим;

Ловиш втрачену мить:

Де впіймав – там тобі й заболить.

Як давно все було? Років сто.

Бо інакше б тебе не забули.

Скільки люду забуло про тебе –

Стільки, значить, минуло століть.

 

Що ти встиг?

Чи ти зміг підрости

Над собою? Побач себе голого

В пелюшковім снігу.

Чи набрав більше себе вагу?

Стільки сил, стільки клопотів тих,

Аби високо втримати голову.

І завжди в твоїй мові лунає

Те твоє немовляче «агу».

 

На Землі

Є старі і малі,

А між ними дорослі – лиш човники:

Рух – на здобич кидок,

Рух назад – перетравлять шматок.

Ця їдальня-вбиральня – це світ,

А дорослі – його співзасновники.

Такий висновок треба робити

З розповсюджених ними чуток.

 

Обдури

Їх – родися старий,

Не старій ні за які коврижки,

Не вступай з ними в гру, -

Перестрибуй їх як кенгуру:

Тридцять сім – це, щитай, буде три;

Сімдесят один – сім і ще трішки.

В розумінні такому – живий ти.

В цьому смислі і я не помру.

 

Ода на відліт вертольота

 

Вертольотик, лети.

Так далеко, як тільки ти зможеш.

“Ми тебе не з”їмо вже”, -

Пищать за тобою клести

І синиці.

Якнайдовше тобі не спинитись.

Не тримайся за неї, не варто, -

За ту гілку, з якої уже стартував ти

Назавжди, навсегда, forever.

Шелестять вертолітні дерева

Кількома жовтими п”ятірнями:

“Ах, тебе не спиляють із нами.

Осінь — ось і голі ми всі,

Почорніли всі і спустіли.

Є у цьому свої плюси:

Відкриваються перспективи.

Це суворе веління доби,

Час такий: хочеш жити — крутись.

Ось тобі

Наше благословіння — кудись.

Та вже, як не крути, розлучились би скоро ми,

Бо надходить зима

Зі своїми приколами

З усіма.

Сподіваємось, що ти згоден,

Що таким, як ти, слід заритись

На цю зиму у листя.

Відкапаєшся згодом.

Що чекать? Тут людей під плащем

Вже не гріють сорочки і светри”.

... Ще три метри — як вистачить вітру.

Ще не падай. І ще... І ще...

Але, як і усі стихії,

Поступово вітер стихає -

Він вже схожий на шепіт жінки:

“Приземляйсь. Відпочинь. Ну чого ти?”

А маленькі плюси у прогнозі погоди

Перетворюються на сніжинки.

Але ти,

Вертольотик,

Лети.

 

Фірмова коломийка

 

Щоби вірно послужити компанії-неньці,

У коробці на роботу їдуть оселедці.

Кожен — двічі оселедець: вранці і надвечір.

Вдень приречені вони ще на дивніші речі.

Зразу несе Галя каву та й із автомата:

Неабичим — головою треба працювати.

Позаводять електричні свої рахівниці, -

Ручки терпнуть, спини гнуться, мружаться зіниці.

Нащо мені карі очі, сині чи зелені -

Всі однаково червоні в тебе і у мене.

Не дають нам відпочити? Ні, це ви даремно:

Є, по-перше, перекури; наша — ще й перерва -

У торговищах великих купувати їжу -

Нереально натуральну, неймовірно свіжу.

От увечері додому знову їдуть тушки:

Голова моя бідова, де твоя подушка?

Мій миленький теж працює, ще й на АЗСі,

Напуває самохідні день у день колеса.

Є в нас мрія: той, хто буде трудитись на славу, -

Незабаром розпочати зможе власну справу:

Купить офіс разом з тими, ким його напхали, -

Разом розум, руки, ноги, тулуб з тельбухами.

Чи бува життя інакше? Думаю, не ближче,

Ніж на Марсі. Втім, бувайте. Полетіли. Ми ще

До розмови повернемось. Але це вже інший -

Ще щиріший, веселіший, життєствердний віршик.

 

 

Смолоскип

 

Світи ж, мій Смолоскипе, врешті решт.

Будь ласка, будь помітний з цього місця.

Бо непомітні тут Південний Хрест,

І призахідне Сонце, й східний Місяць.

І коли в світі вимикають світло –

Хоч ти не гасни під дощем і вітром.

 

 

Хай навіть ти – не те, що мені треба,

І не в моїх же ти гориш руках, -

Я визначив мету відносно тебе

І тільки по тобі звіряю шлях.

Ти – не мета, маленький Смолоскипе,

Але без тебе я б напевне схибив.

 

 

Я не досяг мети: сил було мало;

А ти гориш. Можливість номер два:

Ціль віддалась мені й розчарувала;

А ти гориш. І от ні голова,

Ні серце зрозуміти вже не годні,

У чому смисл. Ти світишся сьогодні,

 

 

Як і учора. І у чому справа?:

Стліває в попіл оберемок дров,

І вистигає вулканічна лава,

Розщеплюється атомне ядро;

А ти гориш. А ти гориш. А ти го….

Втім, все. Мовчу. А ти гориш. Все. Тихо.

 

17.08.2011

 

***

 

Війна – це не тільки кулі,

Що влучають в живі мішені.

Війна починається з дулі

В кишені.

Бо гривні, від поту солоні,

Злітають з кишень у повітря,

Збиваються в зграї, у хмари, в мільйони,

В мільярди й сідають на Кіпрі.

А далі дівчисько убоге

Сідає до дяді в тачку.

Й війна починається з того:

Не з бідності, а з подачки;

З дитячої віри дяді,

В якого також є діти

І голова вже сива,

Що дівчина не тільки сяде

І буде не просто радіти,

А буде дуже щаслива.

Війна – це посмішка хтива,

Націлена в об’єктиви;

Війна – обіцянок тонни,

Спрямовані в мікрофони;

Побори в лікарні і в школі,

І дурних телешоу приколи;

Це рев вдови у подушку

І регіт братви нам в душу.

Вчимося, брати й сестрички,

Як брата зробити катом.

Війна – звичайнісінька звичка

До того,

До чого не можна звикати.

Ти біля екрану плакав,

Ти співчуваєш втратам,

Та якщо тобі дати на лапу,

То не так уже сумно, правда?

Ти ділиш відкат

Чи збиваєш літак,

Однаково – кат:

І так, і так.

Ти скажеш – стріляєш не ти, -

Й не треба. Лише оціни,

Хто й що для тебе оплатив

У ринкових цінах війни:

Новеньку «Тойоту Камрі» -

Відірваними руками,

Поїздку сім’ї на Багами –

Ампутованими ногами,

А коктейль із гуавовим соком –

Вибитим оком.

Згадай, що так само неквапом,

Як коктейлі крізь соломину,

Стікають останні краплі

Крові із рани від міни.

Приємно зайняти посаду,

Коли в тебе трупи позаду?

Ти можеш цього не хотіти,

Ти можеш над цим хихотіти,

Та твоєму комфорту ціна –

Труна.

Війна як факт – річ уперта,

Як шанс позбутися паразита:

В тобі щось мусить нарешті вмерти,

Щоб зрештою міг ти жити.

 

Если б мы были людьми

 

«Гради» - зовсім новенькі,

Танки – просто нові.

«Если б я был человеком,

Я бы их остановил.

Что же вы встали столбами?!

Их пропускать нельзя», -

Думав в Ростові шлагбаум.

Думав, але не сказав.

А залізницею мчали

З Томським загоном

Вагони.

Думали, та промовчали

Шпали –

Хотіли

Всім тілом

Встати з-під рейок з пітьми:

«Мы бы их не пропустили,

Если б мы были людьми.»

«Если б я не был железобетонным,

Я б их стряхнул со спины»,-

Думає міст понад Доном.

«Вот бы им свет заслонить, -

Если б мы были руками!» -

Думають дошки в паркані.

«Жаль, что людьми не станем мы;

Мы – провода под током;

Все, что мы можем – стонем мы», -

Гуде від кордону Естонії

До Берингової протоки.

«Мы б удержали, мы бы, -

Если б людьми были мы», -

Думають звірі, птахи і риби

З Ладоги до Колими.

«Если б не гробом я скован! –

Остановить их вышел бы.

Вот бы мне мышцы и нервы», -

Думає Пушкін під Псковом –

У порівнянні з іншими

Він же принаймні не мертвий.

 



Партнери