Завантажити

З погоди, з негоди - химери природи,

немов серафими на Вічності сходи

ступають нечутно, ведуть хороводи;

злітають, як вії, з обличчя п’ють воду.

Летять над світанням, летять до морозу,

де осінь торкає струну верболозу,

що серце згубила, котилися сльози,

як зерна пшениці з небесного возу.

Летять понад лісом, де східні кордони,

як буселі в ночвах купають загони;

де юних матрон із обличчям ікони

в церквах розглядають дяки, як піжони.

Летять над містами, де мирно і чисто,

бароко й ампіру фронтони і виступ.

Минають у шані рунвіри прилисток,

де мавка втирає у шкіру любисток.

Летять понад тими, хто спить обійнявши

в курганах мечі, хто століттями павши

лежать під хрестами, очікують завше,

допоки сурма не підóйме їх маршем.

Летять понад гори, що курять тумани,

ховаючи тіні, лікуючи рани;

дощем впорядкують травневі лимани,

з нагоди весілля Дунаю і Дани.

Летять понад землю, де душі до згину

шукають у душах свою половину.

Летять над землею де іншу людину

продовжують в доні або у сині.

Летять до Різдва крізь вертеп заметілі,

щоб Ірод не бачив страхи породіллі.

І далі над беріг. Моря посивілі

закутують чайку в шторми скороспілі.

Летять понад часом і час понад ними,

вдягаючи грозам обручі ринви.

Ховають хвилини, як горе в хустину,

чорну, як губи, котрі не долинуть.

2008

читати