Завантажити

Два абрикосові дерева посварилися, немов торговки бубликами на базарі, й заквітнули спересердя. Так квітнули і сварилися, сварилися й квітнули на всю пельку…

А інші абрикоси зацікавлено слідкували за сваркою, повернувши замість голів (ну немає голів у дерев!) гілки. Отак з цікавості всі й заквітнули.

Отож, у перших двох абрикос – квіт скандальний, голосний, чутний на весь район, а в інших дерев – зацікавлений, у деяких здивований, а в однієї – лагідний-лагідний, рожевий і, мабуть, переляканий: «Ой! А що ж вони сваряться! Сором же який – сваритися в піст!»

Тому і плоди у скандальних дерев найпевніше будуть скандальні, з голосисто-червоними, немов лайка, боками, а в інших абрикос – жовті-жовті (невже зацікавлені?). А на тій, що перелякалась, зів’є гніздо птаха якась співоча…

Абрикосове дерево із синім стовбуром і гілками синіми стояло під гаражем і дивувалося: «Що таке?»

Я також здивувався.

А дружина моя здивувалася більше за всіх:

– Такого не може бути! Кольору «умбри паленої» – так. Ну фіолетовий на крайняк! Але темно-синій? Не може такого бути.

– А що робити? – Запитав я в дружини.

– Швидку викликати! Шизик твоя абрикоса!

Може, справді абрикоса з’їхала з глузду.

Швидку викликав. Швидка приїхала. Каже психіатр:

– Так! Хвора!

Діагноз іще сказав якийсь незрозумілий – латиною. Додав потім, коли чай пили у мене на кухні:

– Багато дерев зараз хворіють на цю хворобу. Коли квітнуть, у них ризик захворіти на психіатричну хворобу збільшується у десять разів!

Сказав-налякав і поїхав. І дерево з собою забрав – лікуватися. А квіт залишив мені у кульочку:

– У нас із квітом на гілках у лікарні ніхто не бере. Таке правило. З плодами можна, а з квітом – ні. Візьміть собі. Як випишемо – віддасте.

А дерево заплакало… гірко-гірко. Йому так не хотілося розставатися із синім стовбуром… А що, як вилікують?

Абрикосові дерева так рано у цьому році випустили свій квіт – і стоять рожеві, немов напудрені.

Маленька вишня також вирішила розквітнути разом із абрикосами. А потім злякалась: так рано! Жодна вишня ж іще не квітне! Сором який! Підібрала із землі велику сіру стару ганчірку (мабуть, простирадло, здуте вітрами з чийогось балкону) і на себе накинула – мов паранджу. Принишкла.

Аж тут двірник. Вирішив у дворі прибрати – весна ж! Підійшов до дерева, хотів ганчірку зірвати, а дерево не віддало й побігло від двірника…

До вечора двірник за вишневим деревом бігав-ловив, так і не показала білого квіту – соромилась, неначе газель прудка носилася між смітником і дитячим майданчиком туди-сюди. Туди-сюди.

Усе квітне, пускає пагони, зелениться листям, лишень акація стоїть у дворі, мов зобижена: не квітне і не пускає листя. Гола й покоцюблена.

Навіть бур’ян-бадилина між двома її темними і ображеними гілками виріс – довгий, стрункий, крикучий, мов піонер…

Навіть старе гніздо на її лівій, найбільш химерній гілці розквітло білим дівочим квітом і висить, мов віночок…

Навіть ворона на іншій гілці вкрилась блакитними, яскравими, яскравішими за десять тисяч небес, квіточками і усміхнулась приязно…

Навіть карк у ворони нагадує тепер не сухий акацієвий стручок, але закоханого в жучиху жука, блискучого і сріблястого…

Сливове дерево присіло за гаражем у куточку двора з очима великими й широко розплющеними, немов какає.

«Ну, ти скажеш таке – какає! Фє!» – скорчить рожу читач, і був би правий, але не зараз, а іншого разу.

Бо зараз дерево справді тужиться, неначе моя маленька донька на горщику. Якщо неуважно на них подивитися, то можна і переплутати. Можна справді вирішити, що там, за гаражем, маленька дитина на горщику…

Але насправді дерево тужиться не тому, що какає, але тому, що намагається розквітнути білим квітом, білим-весняним-тужиться-тужиться-ту…

Розквітло!!!

І прилетіла бджола…

Це дерево – бур’ян серед дерев, завжди до нього ставився із презирством – немов до сусіда алкоголіка. Усюди росте: проростає на пустирях, на покинутих будівництвах. Завжди проходив і мов собаку: ану з дороги.

А цього року вразило.

Взяло й розквітло (якщо це можна назвати «розквітло»). Випустило якісь рожево-вохристі маленькі перуки із бусинками, вплетеними у волосини. Завбільшки із вказівний палець.

Стоїть, продає – якраз для пацанок. Мабуть, купують. Якби був дівчиною років п’ятнадцяти, точно купив би штук двадцять перук – собі й подругам…

Стоїть, продає. Наторгувавши, всю ніч під корінням рахує-перераховує гроші, немов бабулька. Справді – бабулька. Поглянути на дерево із балкону – маленьких перук не видно – голова з великою-великою зачіскою. Точнісінько як у моєї сусідки Ніни Єфимівни. І так точно гроші ночами рахує…

Весь час стримую себе, аби не привітатися з деревом, розтягнувши рота у посмішку:

– Доброго дня! Ніно Єфимівно!

Пішли визеленюючі дощі.

Щоранку усе стає вдвічі зеленішим, аніж було вчора.

Навіть око у птаха на бильцях балкону тепер зелене.

Сни мої також зелені – такі зелені, що дивуєшся їхній зеленій тотальності цілий день, аж до вечора. А сьогоднішній сон узагалі здивував неймовірно: не інакше хтось кинув банку зеленки всередину мене і закрив усі отвори, усі щілини, аби зеленка із розбитої банки не вилилася.

І чутно, як краплі по підвіконню – ледь-ледь, немовби у тапочках…

І чутно, як ходить хтось темно-зелений по битому склу всередині мене…

Дерево злякалося пацюка, що виліз з-під сміттєвого баку, відскочило вбік і, не помітивши лавки, перечепилося через неї.

Коли падало, виставило вперед гілку, мов руку…

І коли падало, гілка, яку дерево виставило, заквітла (мабуть, аби м’якше було дереву падати).

Але дерево чомусь так і не впало, а застигнуло із виставленою уперед квітучою гілкою.

Отак, не впавши, і саме дивується (ні, не тому, що не впало, а тому, чому інші гілки не квітнуть слідом).

Пацюк же підійшов тихенько до квітучої гілки, зірвав одну квітку, зажмурився, глибоко понюхав-вдихнув із насолодою, «весна», – мовив.

І коли зелень набрала вже майже літньої впевненості, листя акацій, немов перелякано, обережно так (а раптом… а може… а воно той… не того?) почало висовуватися з гілок.

Лише з однієї гілки листя не висунулося. Восени вітер зламав цю гілку, але вона не хотіла падати і лишилася зламаною висіти на рівні третього поверху.

Вороні стало шкода сухої акацієвої гілки, і вона прилетіла до неї з кольоровою стрічкою: «На! Обв’яжися. Може, не так сумно буде…»

Листя на гілках, іще нещодавно легке, м’яке, мов дим чи слово, точніше слова, листя, кажу вам, за кілька останніх тижнів втратило легкість свою і вже не пурхає, неначе метелики або шепіт, із гілок під моїм вікном у чашку із кавою, у мої оповідання, – воно затверділо, мов камінь. Не тикайте в нього пальцем – воно насправді тверде (десь там, на дні власної сутності), тверде, наче гори. І горами здаються тепер ліси, зеленими горами за рікою, ну, може, й не горами, але точно скелями, пофарбованими в зелене…

І ось сталося – полетів пух. Легко, невимушено і смиренно – нехай буде воля Твоя! І захотілося, аби усе, що мене оточує, полетіло кудись, мов пух – люди, стільці, будинки, дерева, вірші, дні, тижні… Нехай буде воля Твоя!

Понад асфальтом і озером і рікою і всім-усім…

Акація – мов брабантські мережива. Квітне. Так квітнуть лишень комірці на портретах сімнадцятого століття.

І тому за спиною в акації небо ходить навшпиньки…

Джмелі, прилетівши на квіти, намагаються не матюкатися…

А шершні взагалі п’ють пиво під іншим деревом. Не таким розкішним… Мало чого…

Перший липовий квіт розкрився двадцять восьмого травня. Учора його не було. Учора квітки були немов кулаки зеленого хом’яка, міцно стиснуті. А сьогодні деякі кулачки розкрилися і запахли. Спершу я думав, що пахне клен, потім – урна, повна недопалків. І лишень повертаючись із магазину, пригадав, що неподалік у кущах сидить липа. Вчора я бачив цю липу, ховаючись у тих кущах від невеликого, але настирного оповідання. Оповідання, на щастя, проскочило метеором повз мене й побігло підтюпцем по Дружбі народів, кудись за автовокзал, мабуть, до Галі Ткачук. Ото, принишкнувши хом’яком, побачив стиснуті кулаки: «Заквітне», – подумав. Але не сподівався, що буде так швидко…

читати