Завантажити

Людмила Таран. Таємний сад

Мати Божа, Пресвятая Богородице... Господи Отче небесний, в ім’я Ісуса Христа, прости і помилуй мене, рабу Твою... Прости, Боже, гріхи мої, вольні й невольні, чи в слові, чи на ділі... Полегши, відпусти, спаси, Всеблагий...

Я повторювала, здавалось, увесь час усі ті молитви, яких багато змалечку знала. Навіть під час допитів, коли треба було не згубити жодної ниточки із запитань слідчого і своїх відповідей, тримати їх у своїх руках, я наче роздвоювалася: одна моя половина слухала слідчого і відповідала, а друга продовжувала молитися. І це мене рятувало. Дух мій рятувало, як не тіло.

– Краще б я померла вже... – стогнали деякі дівчата в камері.

Розуміла їх, бо муки наші були немилосердними. Хіба й мені не хотілося померти? Але сказала: «Господи, життя моє – у Твоїх руках. І на все є воля Твоя».

Я не кляла, не проклинала ані вголос, ані подумки тих нещасних нелюдів, які знущалися з нас, мучили на допитах до бездиханності. Але – люби, небоже, правду! – іноді така хвиля ненависті здіймалася, що я аж сама себе боялася. Ще тоді зрозуміла: ненависть має величезну силу, страшну, жахливу, люту потугу – і це справді страшно. Бо ж сила та – чорна, теменна, а я вихована була на любові. Молилася за любов свою – щоб трималася вона, і каялася за ненависть, яка хоч-не-хоч виповнює серце. Відчувала, ніби всередині, в душі, мала невидимий, від чужих очей схований, таємний сад. Мусила його берегти.

Примерзаючи до студених, у колючій паморозі, дощок «телячого» вагона, товарняка, ми їхали далі – у безвість.

Тільки й чули на кожному кроці: «бандєровкі», «ізмєнніци родіни».

Як вивантажили нас десь – думали, що то вже табір, – то наказали усім роздягнутися. Ми тільки перезиркувалися змерзлими очима: поведуть нас митися у чім мати народила? То чого вже просто в лазні не скинути нещасне наше гниле шмаття?

І тут до нас у барак увірвалися п’яні служаки: реготалися, аж їм клекотало й ляскало в горлі, матюкалися. Та й заходи лися голити нам усім лобки. Розмахували тими бритвами – начеб ними повідрізали враз і груди, і до самих сердець доколупалися, аби покраяти їх, пошинкувати.

Ми спершу збилися в куток, були наче одне тіло – худющі, виснажені аж сині. У струпах і кривавих саднах. Та повиганяли нас ізвідти, з того кутка. І безодня сорому, і мука така – хоч крізь землю провалися. Стояла я, молилась, аж поки один не рвонув мене за руку і почав екзекуцію. Я губу закусила і рахувала мокриць на страшних стінах, що світили дранкою і слизьким грибком.

А тоді вже й була нам «русская баня»: то окропом нас обливали з іржавих труб, то льодяною водою.

2

– Такая красівая дєвка – і в лєс к бандітам бєгала!

Усі ті слідчі – ні, хочеться по-їхньому таки сказати слєдоватєлі – не раз таке мені казали. А в мене змішане почуття до них – ні, була-таки там ненависть, хоч я душила її в собі, – все думка чіплялася: краще б я коростою взялася. А далі якось думаю: ні, геть таке з голови. І зробила собі з хліба, як у дівчат, намисто. У мене хрестик уже був, із хліба зроблений: мідний мій на сирцевій нитці зірвали ще на першому допиті.

Голок нам не давали, а як нанизати ті намистини? То ми навчилися ниточку висмикнуту зразу всередину намистини, ще сирої, укладати.

– Ми вам тут жизнь устроїм вєсьолую! – все нас лякали.

Весело було – хоч вовком вий серед того лісу.

Я знала про оргії, що начальство учворяло. І молилася: одведи, Господи. Хай краще пристрелять на місці. А мені всі товкмачили: бути полюбовницею у начальства – велике щастя.

Там цілі гареми були – в основному з «кримінальних». І ми знали: деякі дівчата самі напрошувалися, але це не з наших були. Вижити хотіли. Хтось із наших на них плював – мало не в лице, хтось «курвами» обзивав раз по раз. І вони по-різному на це. Одна могла кричати: «Що, завидуєш? Іди, будеш свіжою підстилкою». А друга заб’ється в куточок і плаче. А я все думала: Господь їм суддя, а не я.

Та що начальство? Конвоїр міг десь завести в закуток і зґвалтувати – ніхто й пальцем не кивне.

А тут – черговий медогляд. Мацали нас так і сяк, я знов тільки губу закусила, та все молюся безгучно, самим серцем.

Одібрали нас десятеро, ми одна на одну очі підіймаємо, тільки перезиркуємося-переглядаємося.

– Ця красотка для Алєйнікова.

Таке почула, як лікар другому на вухо шепнув. А в мене нутрощі обірвалися – нагло, ніби дірка в тілі, і вітер там свище-гуляє.

Я вже їх усяких перебачила, на всіляке надивилася, думаю: ось тут і смерть моя. Та молюся.

І ось прийшов конвоїр, зігнав мене із нар і кудись веде.

Заводить у кімнату. Супроти наших бараків – наче палац. Чисто, але казенно. І посередині – стіл. На білому обрусі – білий хліб свіжесенький, на тарелях – риба і вудженина. Я мало не зомліла од тих запахів: у голові запаморочилося, ноги підігнулися.

Уклякла біля дверей – аж тут підходить бравий такий, із вусами – оце, думаю, він і є, Алєйніков. Рукою на стіл указує:

– Голубушка, садісь с намі потрапєзнічать.

А я стою, мов укопана. Алєйніков наливає горілку, а слідчий розрізає упоперек поросятко молочне, аж прицмакує. Показує мені шматок: мовчу, а слини повен рот. Випили вони, тоді слідчий намазує щось на хліб.

– Вот ікорочку іді папробуй. Ти вєдь нє знаєш, дурочка, какая ето вкуснятіна.

Мовчу, як води у рот набрала.

Вони ж удвох усе знай собі чаркуються та плямкають. А далі слідчий вийшов, моргнувши Алєйнікову.

Зосталася я одна з начальником. Зударилися наші очі, наші погляди. Він мене з’їсти хотів, а я його – спопелити.

Він ізнову почав мене до столу кликати, а тоді бачить, що я ні пари з вуст, ні кроку – підійшов до мене, поліз обнімати. Я сахнулася. Він потягнув мене, як снопа, і жбурнув на диван.

Червоний, лютий, наче сторукий: устиг в один мент і куфайку мою рвонуть, аж ґудзики повідскакували в різні боки, і ширіньку свою розстебнути. Я краєм ока як побачила там червоне, аж синє, що він його миттю витягнув напоказ, – така люта ненависть заграла в мені! Де та сила взялася? Вп’ялася нігтями в лице, почала дряпати його, як та кішка.

– Ах ти проклятая бандьоровка! Нє хочєшь по-харошему – уб’ю!

Та знов на мене наступає, пожбурив на підлогу, почав бити ногами.

Не знаю, як я викрутилася, та вдарила його ногою в причинне місце.

Алєйніков заскавулів, загарчав, мов той собака, а я вирвалася і прибігла в барак. Дівчата на мене дивилися перелякано, як на приречену. А я собі думала: до ранку не доживу. Наслухала тупання по коридору: коли по мене прийдуть.

За ніч очей так і не склепила. Була наче роздвоєна: тут – молилася безконечно, а там – своє думала: мабуть же, той Алєйніков чи дід його був колись Олійником...

Другого дня конвоїр привів мене до нього в той самий кабінет. Він навіть не привітався. Глянув із-під лоба – наче до стіни пришпилив. Ізнову ми зударилися поглядами.

– Тут тєбє нє бивать, хахлушка. Пєрєводім в другой лагерь. Вспомнішь ти мєня, гордая бандьоровка, ох і вспомнішь.

Нехай і так – тут зі мною були деякі наші, що з ними ще в товарняку їхала в ті сибіри. Та хто мене питав моєї волі?

3

Так опинилась я в іншому таборі. Лісоповал – це така робота, аби швидше на той світ ми, виснажені й биті, переставилися.

На все воля Божа, – думала я.

Не було дня, не було ночі, щоб не спогадала про рідних своїх, про село своє. Що там робиться? Чи всіх уже до Сибіру повивозили, чи хтось таки лишився рідну землю стерегти й жаліти?

І, не повірите, та найдужче тужила я за лісом нашим, горами і пахощами рідними.

Як мені остогидла смердява в наших бараках, у коридорах – скрізь, куди б не поткнувся в таборі: карболка, вапно, креозот, хлорка, карболка, вапно, креозот, хлорка.

А мені іноді як запахне свіжоскошеною травою або сіном... Чи – білою глиною, що ми нею з мамою стіни білили в хаті своїй... Я, коли маленькою була, аж не могла стриматися: не встигне мама побілити – починаю ті стіни... лизати, так мені та крейда пахне! А мама сміялася: «Крейду погризи собі, а то знову муситиму малювати!»

Може, мені просто бракувало чогось в організмі, але ж як смачнюще та біла мокра глина пахла...

А тут, у лагері їхньому, – одна карболка, вапно, креозот, хлорка, карболка, вапно, креозот, хлорка.

Аж у лісі полегша наставала. У мене там зашпори з душі відходили, коли мороз і сніг пахне, і сосни пахнуть. Особливо добре, як хвою пожувати. Ми таки жували її, щоб цинга не напала.

А праця важка, нарівні з чоловіками мусили працювати.

Там, у лісі, одного разу на таке натрапили... Ніхто не йняв віри у те, що побачив на власні-таки очі. І конвоїри наші позбігалися зразу – з усієї дільниці.

Хлопці були довго морочилися з однією старою сосною. І так, і сяк до неї підступалися – а всередині наче прут металевий. Чуби в усіх мокрі, та відступати ніхто не хотів: затялися ту сосну повалити. А вона, хоч і стара, – не дається, як заклята. Та врешті розкололася – уздовж. І половина стовбура відчахнулася. І відкрилося таке... У зарослому мохом, набитому трухлявиною і старим павутинням великому дуплі стояв... людський кістяк. І там, де ноги були, і руки, і шия – залишилися кайдани. Геть іржаві, мало не розсипалися, коли їх діставали звідти.

Мовчки, оторопіло дивилися ми на те диво страшне. Чи то ще колись давно утікав хтось із царської каторги та й ускочив у те дупло? Таки, видно, ховався від переслідування. Там і помер стоячи – від холоду або від виснаження.

А я тоді подумала: оце і я – така сама невільниця, і залишуся в цій дикій тайзі, і ніхто в рідній земельці мене не поховає...

Та заки померти – мусила намучитися... Найстрашніше: і тут доймали конвоїри. То присікається хтось, чого по-своєму, українською, відповідаю. То затягує в закуток і лізе до пазухи. Ні, думаю, я вже не раз таке пережила – не дамся й тепер. Тіло я берегла так, наче душу. І там, і там рани кривавили – та не в мене ж одної.

«Так нє биваєт, – кричали мені в обличчя, – штоб ти била нічьєй!»

А я все казала: «Хіба мертвою мене візьмете».

Й одного разу вони взялися за мене уп’ятьох. П’яні, оббльовані, смердючі... Від них до самого неба тхнуло сечею і смертю.

Зв’язали мене, руки заломивши за спину, у рота запхнули ганчірку і вже як хотіли, так і знущалися...

Я ж молилася, поки притомно чула себе: наче вервечку перебирала безконечну. І молитва моя проста була: «Господи, помилуй... Господи, помилуй...»

І миті якоїсь відчула, як злетілися янголи і вирвали мене з-під тих нелюдів, і підхопили мене, і я вознеслася з ними.

Прощаючись із цим світом, кинула вниз боязкий погляд на своє розтерзане тіло. Лежало, стікаючи кров’ю. Попрощалася з ним – але то вже була не я.

І ні стелі не відчула я, ні даху – а тільки сніжно-білий сяючий потік, у який влилася і який поніс мене з такою швидкістю, що я сама стала, мов те світло...

4

Але дивовижно, як то не раз бувало з деякими людьми. Провидіння повернуло-таки Марію на землю по дорозі до неба. Нам не дано відати достеменно про покладені на нас вищими силами завдання, місію, роль.

Ніби прогалина якась у пам’яті Маріїній зяяла – що діялося з нею після того страшного ґвалту.

Та врешті опинилася вона в батьківській хаті, де нікого з рідних не застала: мати й батько померли з туги за дітьми. Бо Марію забрали в далекі сибіри, а обидва її брати загинули, боронячи свій край від окупантів, які називали себе aсвaбадітєлямі .

Стареньку хату батьківську Марія власними силами довела до такого-сякого ладу та й жила там. Сусіди спершу наче насторожено до неї ставилися, бо темним-теменним страхом влада годувала їх щобожої днини. Та все ж люди допомагали хто чим міг: то дзбанок молока хтось занесе Марії (вона корови не тримала), то городчик допоможуть конячиною зорати. Та скільки там тієї земельки? Сіра латочка, що з неї вилазить та й вилазить на білий світ дике каміння, хоч скільки вибирай його. Картопля там скупо родить: дрібна, мов яйця голубині.

Марія нікуди на роботу не пішла (наче мала вибір), а заробляла тим, що почала шити вберю для жінок. Бо хоч яка бідність після війни, та, дивись, одна роздобула кілька метрів ситцю, а друга розжилася й на мадаполамчи й навіть креп-жоржет або креп-марикен. І несли відрізи до Марії – як велику коштовність, бо ж злидні страшенні. Від самого ранку старенький, ще материн, «Зінгер» цокотів під вікном, наспівуючи одноманітну пісню, на кухні Маріїній. А в неї вже фантазія заграла – сама видумувала фасони. Простенькі начебто – а так гарно в неї виходило: там – якийсь підріз від плеча, виточка, рукав «тетянкою», «шпоночкою» чи «ліхтариком»... Сонце-кльош для молодших, шлярочки, ґесточки-кокетки...

Ох, і скучила Марія за такою роботою! А сусідські дівчатка прибігали та визбирували обрізки з тканин і мотали їх у мотанки свої. Марія економно викроювала, і ті клаптики були такі вже дрібні, що з них ані наволочки не стулиш, ані фартушка. Однак ті, що хоч трохи більшими були, Марія старанно збирала докупи, скручувала і перев’язувала, та й віддавала замовницям кофтинок і платтів: аби не думали, ніби вона з їхнього добра собі щось викроює. Боронь Боже: ані крихти чужого не присвоювала. Навіть у таборах ділилася хлібом, наче їй менше за всіх треба було тіло підживлювати.

Марію те її шиття неабияк тішило: добре посадити плечі на жакетці чи платті, ґудзички, обтягнуті тканиною, причепити, щоб застібалися вони на повітряні петлі, ще якісь деталі – аби жінки веселішими здавалися, бо в усіх обличчя були білі, неначе випиті.

Але ще більшу радість мала Марія, коли виривалася на берег рідного Пруту. І шум, і мінливий переблиск води на каменях так вабив її, що могла годинами сидіти на березі, забувши про свої клопоти. І прибережна рінь, і облизане водою кругле каміння на березі, і те, що пустило коріння в холодну киплячу стихію, і ялиці та буки на крутих берегах викликали в неї сльози, які не втирала з блідих щік своїх.

А ще любила вибиратися Марія сама на гору, що за селом була. Повільно йшла, однак серце мало не вискочить із грудей. Зате як підійметься на самісінький вершечок, оддишеться – там і раює. Обов’язково мала до хреста дістатися: хтось ставив його на маківці, й хоч скільки разів якісь чужі приїздили і того хреста викорчовували, а він, чи то вже інший, рано чи пізно з’являвся знову. Знала ж Марія, і не одна вона, що той хрест не тільки тому там стояв, бо так споконвіку велося у їхньому краї, а й тому, що в лісі під тією горою останню криївку аж у п’ятдесят третьому рознесли вщент...

Кожного дня Марія обов’язково туди, на маківку, дивилася із двору свого. І тільки тому, що вона була на тій вершині і стояла там під хрестом, – тільки тому, дивлячись на нього здалеку, могла бачити того хреста, який для інших із тієї самої віддалі був невидимим.

Марію в селі дивакуватою вважали, та все списували на ті табори, звідки повернулася, мовби пташка з підбитим крилом. Але ж таки пора було б Марії уже й прийти до тями, пора думати про сім’ю. А вона й говорити про се не дозволяла. Розвернеться, як тільки мова заходила, та й геть піде – без словечка.

Та вже добре поза тридцятку їй було, а вона присяде біля гарбуза – та й дивиться, дивиться на жовту його квітку, на роботу бджіл... Хіба ж воно не дивовижа? В очі ж їй хто пильно гляне – нормальні очі, гарні такі, карі, однак – не такий погляд, як у всіх людей. А який?

5

Бувало, здавалося Марії, що навіть сни її підглядають конвоїри. А потім слєдоватєлі допитують: мовляв, а кого ти бачила? а про що говорила? а хто він такий?

Якось силоміць Марія вирвала себе зі сну, бо здалося, ніби душать її, а вона відбивається від чужих рук. Прокинулася – а то її власна права рука лице обхопила, а ліва намагається скинути її. Сіла Марія на ліжку – і не знає: плакати чи сміятися.

Те, попереднє, життя ніби зовсім подаленіло від неї – наче й не вона там, у Сибіру, жила в таборах, а потім на поселеннях. Однак хоч-не-хоч – та й нагадувало їй про себе те жаске й немилосердне. Марія ніби й сама собі не йняла віри: так, бувало, стомлювалася у тій рабській роботі, що й слово мовити не було сили. Раніше ніколи не думала, що говоріння такого здоров’я вимагає.

Марія зсередини прочувала якимсь неісповідимим чуттям: аби не захворіти від тяжких спогадів, треба про все пережите, і навіть страшне, оповісти комусь так, ніби про чужого когось, не про себе, – і оповісти усміхаючись. Ось як це зробити – не знала. Бо кому повідаєш – хоч і жінці – не тільки про тортури й знущання, а й про те, що в таборі не давали аніякого шмаття на жіночі потреби і кров, бувало, текла й засихала на ногах, яку годі було увечері, по роботі, відмити крижаною водою. У багатьох од виснаження й мук зовсім перестало те жіноче, і не знали, чи тішитися з того, чи журитися...

Марія просто гнала всякі спогади, мов сказала собі: то не я була там, по тих сибірах. І не над моїм тілом глумилися. Бо ж тепер я дома і тішитися треба кожною миттю – як Божим дарунком.

Через те Марія була завше привітна і весела. А комусь здавалося – здитиніла. Бо жила, здавалося, Божим духом: не обходили її клопоти про харч щоденний, однієї картоплинки їй на цілий день стачало. Без хліба могла обійтися, каші все варила із простих круп – ячневої, із пшона, а гречана була вже як святкова страва, олійкою заправляла – то й добре вже їй.

Шила тільки до полудня, а далі не по господарству клопоталася (та й яке там у неї господарство – навіть курки на обійсті не було), а вишивала або малювала. Та й не просто вишивала чи малювала – самі тільки ікони. На нитки та фарби йшли всі заробітки Маріїні, що мала за шиття своє. Як вибирався хтось із села до Станіславова (чи тоді вже Франківська), то просила вона заполочі й тюбиків із фарбами привезти, і за клопіт доплачувала, бо того добра ще треба було пошукати навіть у місті.

І хто навчив її так майстерно класти стібок до стібка, щоб вишите здавалося намальованим? Так само і з тими образами писаними на дерев’яних дошках, що за них не боялася братися Марія. Бо де це бачено, щоб ікони жінки малювали?

А вона не зважала на покивування головами, на перезиркування очима, на стенання плічми односельців своїх.

Хто дав їй таку силу певності, таку тиху волю й упертість?

Мало того: почала Марія писати. Спершу до зшитків тоненьких, які школярики до школи беруть. А як назбиралося зшитків тих із десяток, то попросила привезти з міста товстих зошитів. Їх, із дерматиновими липкуватими обкладинками, кутики яких знай заверталися, теж списувала швидко: і молитвами своїми, і віршами, і спогадами про табір. Усе, що лягало на душу, відразу клалося рядочками на розграфлені в клітинку сторінки: про погоду, про їжачка, який поселився під старими перевернутими ночвами і якому Марія то молока наливала, то ще якісь смаколики від себе відривала, а увечері, коли шурхотів він у траві попід вікнами, а вона заставала його, і голки його світилися під місяцем, розмовляла з ним.

А ще словами змальовувала свій квітник: розкішні півонії, бурякові й білі, із запахущою жовтою серединою, і матіолу, і материнку, і мелісу, і біблійний крин, один кущик якого леліяла, і левкої, і просту, однак милу серцю руту, і живучий барвінок, що він один тільки й міг терпіти тінь і витримувати морози, зеленіючи цілий рік.

Змальовувала й пахощі сіна, складеного у гостроверхі копички, нахромлені на остреви, і роси вранішні на отаві, й зеленіший за руту мох на камені в лісі, й сонце, в потоці розтоплене. Усе Марії праглося змалювати, описати, вишити. Отак множила вона скарби свої. А коли починала ділитися з сільськими – мало хто розумів, чого вона хоче, чи, радше, шкодували часу, аби навчитися разом з Марією бачити й відчувати ті скарби: людей точили і жерли зі світанку до пізньої ночі безконечні клопоти, вони жили так, наче в коморі в бесагах, підвішених до сволока, ще одне життя заховане – про запас.

Марія ж мала блаженний супокій, і він був написаний на її виду, і через те заздрили їй і сміялися з неї.

Вона роздавала вишиті свої ікони чи квіти мальовані, і з того теж мала втіху. Що є – усе їй добре, усе на радість. Ані жалітися комусь, ані нарікати, завжди тихо усміхнена. Хто заходив до Марії в хату, дивувався, як обставлена ціла кімната її образами. Та не всі знали, що у креденсі старовинному, ще за Польщі батьком купленому, множилися записники та зошити коричневі Маріїні, які називала вона своїми дітьми. Отак і старілася вона з тими дітьми своїми, і хвороби обсідали, і не чекала вона ні від кого помочі, і вже не шила, втрачаючи зір.

А якось вийшла вона до колишньої стаєньки набрати дровець, бо мала зібратися на силі, розпалити плиту, спекти пасочку, бо якраз було перед Великоднем. А стаєнька та ніби під землю йшла: поріг ще тримався, та ногою ступати всередину треба було обережно, бо осіла долівка земляна.

Отворила Марія двері – старе-старе дерево, дошки сірі аж срібні, відшліфовані морозами і дощами – ногу поволі опустила за порогом. У стаєньці – пітьмаво, тільки маленьке вікно з розбитим шклом цідить світло.

Спершу вона, зігнута в попереку, побачила босі ноги. Вклякнувши, помалу перевела погляд вище. Перед Марією зблиснула біла-біла, мов сніг, одіж, а від обличчя, обрамленого темним кучерявим волоссям, струмувало таке сяєво, що мусила вона зажмуритися, заплющити очі.

...Склеплені очі Марії були ніби усміхненими: усі, хто її бачив у домовині, в один голос так і сказали.

Укрита була білим полотнищем, на якому вишила колись: «Ненавидящих і обидящих нас прости, Господи».

читати