Електронна бібліотека/Проза

Нібелунги (психоделічна поема)Андрій Коваленко
Хора киця (цикл лімериків)Іван Лучук
Чоловік доньки знахаркиГанна Заворотна
Донька знахаркиГанна Заворотна
На розстанях долі. Уривок з романуІван Корсак
«Завантажте у серце магічне простеньке слово»Анна Кузенко
Чоловік знахаркиГанна Заворотна
З книги «РОЗМОВИ ПРО ЖИТТЯ І МИСТЕЦТВО»Галина Пагутяк, Олександр Клименко
Душоїди та ванноматиІван Лучук
Літературна УкраїнаДмитро Лазуткін
Любов немов метелик-одноденкаДмитро Лазуткін
Лайнер ЛазуткінДмитро Лазуткін
ФБДмитро Лазуткін
УкрмоваДмитро Лазуткін
Дружина чайного плантатора. Уривок.Діна Джеффріс
ДомовикБогдан Чубко
МонологГанна Заворотна
«Її сукня» (Уривки з роману)Алла Рогашко
На розстанях долі (уривки з роману)Іван Корсак
ГойдалкаОлексій Ганзенко
АлергіяОлексій Ганзенко
Доля знахаркиГанна Заворотна
ВіршіОлександра Григорчук
«На ріках вавилонських… Кілька думок про повернення». Фрагменти з книжкиАндрій Зелінський
П´ятий пар. УривокМаксим Гах
ПоверненняГанна Заворотна
Із циклу «Загублені значення»Лілія Войтків
Осточерствілі ангелиОлексій Ганзенко
Поет і ковчегОлексій Ганзенко
«Психи двух морей». III ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». II ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». I ч.Руденко Юрій
Сучасні борделіХристина Букатчук
Завантажити

Вона роззирнулася навколо, знову відчувши той неприємний неспокій, що не залишав її від самого від’їзду зАнглії. «Що може бути більш далеким від Глоцестерширу, ніж Цейлон»,— згадала вона слова батька. Не встигло ще зникнути відлуння цього спогаду, як поряд прозвучав відверто чоловічий, але зякимись медовими нотками голос, що змусив дів­чину здригнутися.

— Уперше на Сході?

Звикла до того, що її фіалкові очі та тендітна статура завжди привертають увагу, дівчина озирнулась, ізмушена була примружитися на яскравому сонці.

— Я… Так, яїду до чоловіка. Ми нещодавно одружились.— Вона змусила себе глибоко вдихнути, щоб не вибовкати всю цю довгу історію.

Широкоплечий чоловік середнього зросту зм’я­сис­­тим носом дивився на неї яскравими очима кольору карамелі. Його чорні брови, кучеряве волосся та темна, ніби лакована, шкіра змусили її зупинитись. Ґвен трохи знервовано дивилася на його широку йвідкриту усмішку.

— Вам пощастило. Утравні море зазвичай буває
набагато неспокійнішим. Чайний плантатор, гадаю?— поцікавився він.— Ваш чоловік?

— Як ви дізнались?

Він випростав руки.

— Існує певний тип…

Вона подивилася вниз на свою бежеву сукню ззаниженою талією, але високим коміром ідовгими рукавами. Не хотілося належати ні до якого типу, та раптом усвідомила, що, якби не шифоновий шалик на шиї, малаб зовсім тьмяний вигляд.

— Я бачив, що сталося. Шкода вашого гаманця.

— Я повелась як дурепа,— сказала вона, намага­ючись не червоніти.

Якби уҐвен було більше спільного зкузиною Френ, можна булоб завести невимушену балачку, натомість вона відвернулась, мріючи швидше відкараскатися від незнайомця, йзадивилася на те, як корабель наближається до Коломбо.

Над затягнутим мерехтливим серпанком містом нависало кобальтове небо, що вдалині спиралося на темно­червоні пагорби. Усе потопало втіні численних дерев, аповітря повнилося викриками чайок, які виписували кола над сотнями човнів, що юрмилися вгавані. Ця незвична картина змусила її тіло затремтіти від раптового збудження. Нудьгуючи без Лоренса, вона на мить дозволила собі про нього помріяти. Проте, мрійливість не мала ніякого сенсу, коли навколишня дійсність виявилася такою відмінною від усього баченого раніше, що аж уживоті запурхали метелики. Дівчина глибоко вдихнула іздивувалася, відчувши щось інше, більше за просто солоне повітря.

— Що це?— запитала вона, обернувшись до чоловіка, котрий, сподівано, нікуди не пішов, атак істояв поруч.

Він помовчав, принюхуючись.

— Цинамон і, напевно, сандалове дерево.

— А цей солодкавий запах?

— Квіти жасмину. На Цейлоні росте багато квітів.

— Чарівно,— сказала вона, хоча йзнала, що було щось іще. За спокусливими ароматами ховався ще якийсь ледь уловимий бридкий запах чогось прокислого.

— А ще, боюсь, каналізація.

Вона кивнула. Напевно, так іє.

— Я не відрекомендувався. Саві Равасінгх.

— О,— вона помовчала іпотім додала,— яне бачила вас за столом.

Чоловік змінився на обличчя.

— Напевно, ви хотіли сказати, що яне подорожую першим класом, чи не так? Я— сингалець.

І тільки зараз Ґвен помітила, що чоловік стоїть за стрічкою, що розділяє палубу на зони для пасажирів різних класів.

— Що ж, приємно познайомитись,— сказала во­на, знімаючи зруки білу рукавичку.— Мене звати Ґвендолін Хупер.

— Значить, ви— нова дружина Лоренса Хупера.

Вона торкнулася великого цейлонського сапфіра на своїй обручці йздивовано кивнула.

— Ви знаєте мого чоловіка?

— Ми зустрічались,— чоловік схилив голову.— Але боюся, тепер мушу йти.

Дівчина на прощання подала йому руку, радіючи цьому несподіваному знайомству.

— Сподіваюся, ви будете щасливі на Цейлоні, місіс Хупер.

Знехтувана ним рука безсило впала. Чоловік молитовно склав долоні перед грудьми іледь помітно вклонився.

— Нехай ваші мрії здійсняться,— промовив він, апотім, трохи помовчавши, пішов геть.

Останні його слова та цей дивний жест спантеличили Ґвен, але зайнята більш нагальними турботами, вона лише здвигнула плечима. Слід було якомога швидше пригадати загублені вказівки Лоренса.

На щастя, перший клас сходив на землю першим, іце означало, що їй час іти. Подумавши ще раз про нового знайомця, вона не змогла стриматися від захоплення. Ґвен ніколи ще не зустрічала нікого настількиж екзотичного. Було б, звичайно, набагато цікавіше, якби він залишився йпродовжив розмову, та, ясна річ, цього не могло статися.

 

 

* * *

Вона виявилася зовсім не готовою до виснажливої цейлонської спеки, до розмаїтої палітри кольорів іконтрасту яскравого сонячного світла зглибокими тінями. Ґвен бомбардували різноманітні звуки: дзвоників, гудків, людських голосів, дзижчання комах, які кружляли та вилися навколо неї, ізовсім скоро вона відчула себе викинутою скоринкою, однією зтих, за безладним плаванням яких нещодавно спостерігала. Коли раптовий дуже голосний трубний глас витіснив усі інші звуки на периферію, вона крутнулася нав­коло себе, апотім застигла, зачаровано дивлячись на слона, котрий високо задер хобот ізаревів.

Дочекавшись, коли слон опустив хобот ізнову набув звичного вигляду, дівчина наважилася піти до портової управи, де залишила розпорядження щодо свого багажу, апотім сіла на дерев’яній лавці, прибита цією задушливою спекою, не маючи іншої тіні над головою, окрім власного капелюшка, зякого час від часу змітала розсипи мушви, що так ілипла до її спітнілого волосся. Лоренс обіцяв зустріти дружину впорту, та досі, чомусь, не з’явився. Вона спробувала згадати, що він казав робити уподібному випадку, ізнову побачила містера Равасінгха, коли той спускався трапом для пасажирів другого класу. Уникаючи дивитися на чоловіка, вона сподівалася приховати власну ніяковість від важкого становища, вяке потрапила, тому відвернулась уінший бік іпочала спостерігати за напівхаотичним завантаженням баржі чайними клітями впротилежному кінці доків.

Сморід каналізації вже давно переважив пахощі цинамону, та змішався зіншими портовими запахами: мазуту, волячого гною та дохлої риби. Невдовзі навколо з’явилося чимало роздратованих пасажирів, атакож безпардонних вуличних торгівців, які безперервно атакували внамаганні продати якийсь сумнівного походження шовк ідріб’язкові прикраси, від чого вона відчула себе геть знервованою та хворою. Що робити, якщо Лоренс узагалі не з’явиться? Вінже обіцяв. Чоловік знає, що Ґвен тільки дев’ятнадцять іраніше вона нікуди не виїздила змаєтку «Совине дерево», якщо не рахувати однієї чи двох подорожей до Лондона зФрен. Дівчину охопило спустошливе відчуття самотності. Зкузиною ця подорож булаб зовсім іншою, та, на жаль, одразуж після весілля Френ відкликав її адвокат, ідовелося вирушати вдовге плавання самій. Хоча Ґвен ідовірилаб Лоренсу власне життя йдозволила йому все влаштувати, все одно почувалася трохи сумно.

Зграйка напівоголених коричневошкірих дітлахів пурхала внатовпі, пропонуючи купити пучечки цинамонових паличок ідивовижно розширеними очима вимолюючи рупії. Хлопчик, не старше п’яти років, простяг свій пучечок іҐвен. Вона взяла його, наблизила до носа та принюхалася. Малий щось залопотів незнайомою мовою, та вона не зрозуміла ніслова, до тогож тепер не мала ані рупій, ані анг­лійських грошей, щоб йому дати.

Вона підвелась ірушила змісця. Раптом звідкись налетів несподіваний вітрець івдалині почулося набридливе бумкання: «Бум­бум­бум…». Дівчина подумала, що то для чогось б’ють убарабан. Звук був досить голосним, але всеж таки надто віддаленим, аби можна було впізнати мелодію. Вона не відходила далеко від лавки, на якій сиділа, й, коли почула, що містер Равасінгх кличе її, відчула, що на лобі виступили крапельки поту.

— Місіс Хупер, не можна залишати валізу без нагляду.

Ґвен витерла лоба тильною стороною долоні.

— Я приглядаю за нею.

— Тутешній люд— дуже бідний іне промине нагоди… Ходімо, японесу валізу та знайду вам прохолодніше місце для чекання.

— Ви— такий добрий.

— Зовсім ні.— Він самими пучками підтримав її за лікоть іпровів через портову управу.— Це— Чьорч­стріт. Атепер погляньте туди! Якраз на краю Джордон­парку росте сурія, ще відома як тюльпанове дерево.

Вона подивилася на дерево. Його товстий стовбур брижився глибокими складками, наче жіноча спідниця, агусто обсипані морквяно­оранжевими келихо­подібними квітами гілки нависали широким пологом, утворюючи дивний полум’яно­яскравий затінок.

— Тут ви знайдете хоч трохи прохолоди, хоча вполудневу спеку, звичайну напередодні мусонів, полегкість буде незначною.

— Насправді,— сказала вона,— вам зовсім необо­в’яз­ково залишатися тут зі мною.

Він усміхнувся, аочі звузились.

— Не можу кинути вас саму внашому місті— іноземку без жодного пенні.

Вона теж усміхнулася, радіючи його товариству.

Вони пройшли до зазначеного місця, іҐвен іще годину простояла, спираючись на стовбур дивного дерева, відчуваючи, як під одягом котяться струмочки поту та міркуючи, на що прирекла себе, погодившись жити на Цейлоні. Довкола стало ще більш гамірно й,хоча вони стояли поруч, захищені від вуличного галасу гіллям, щоб бути почутими, доводилося кричати.

— Якщо ваш чоловік не з’явиться до третьої, сподіваюся, дозволите відвести вас до готелю «Галл­фейс», де ви зможете зачекати. Там— високі стелі, євіяла та безалкогольні напої івам буде набагато прохолодніше.

Вона вагалася, не бажаючи виходити із затінку.

— Але як Лоренс дізнається, що я— там?

— Він знатиме. Усі британці будь­якого стану завжди йдуть до «Галл­фейс».

Ґвен подивилася на імпозантний фасад величної будівлі всхідному стилі.

— Це там?

— Напевно ні. Довіртеся мені.

У нестерпній післяполудневій спеці раптовий подих вітру кинув їй вобличчя жменькою піску. Із запорошених очей полилися сльози йдвома струмочками покотилися щоками. Дівчина кілька разів моргнула, потім витерла очі, сподіваючись, що цьому чоловіку, дійсно, можна довіряти. Напевно, він має рацію, бо від тутешньої спеки можна вмерти.

Неподалік від того місця, де вона стояла, тугий білий пучок розпався на окремі довгі стрічки, що, розвіваючись на вітрі, вилися через вулицю. Уцентрі барвисто вбраних жінок стояв якийсь чоловік укоричневій робі, видаючи повторювані високі пронизливі звуки. Містер Равасінгх прослідкував за її поглядом.

— Ченець співає молитву,— сказав він.— Зазвичай її співають над ліжком померлого, щоб забезпечити легке переселення душі. Це робиться там, бо, гадаю, на тому місці проявилося дуже велике зло чи, може, сталася смерть. Монах намагається очистити місцину від будь­яких залишків поганої енергії, просячи благословення вбогів. Тут, на Цейлоні, ми віримо вдухів.

— Ви всі— буддисти?

— Я— так, але єще індуїсти та мусульмани.

— А християни?

Він схилив голову.

Коли настала третя година, аЛоренс так іне з’явився, чоловік випростав руку, відступив на крок ізапитав:

— То як?

Ґвен кивнула, ічоловік підкликав одного зрікш— чоловіків, на яких майже нічого не було, крім тюрбана та брудної пов’язки на стегнах.

Вона здивовано пересмикнула плечима на вигляд надзвичайно худої оголеної спини рікші.

— Виж не збираєтеся їхати на ньому?— запитала дівчина.

— Чи ви надаєте перевагу запряженій волом підводі?

Вона відчула, що червоніє, коли поглянула на купу довгастих помаранчевого кольору фруктів, що курганом височіли на підводі звеликими дерев’яними колесами та балдахіном із циновок.

— Прошу вибачення, місіс Хупер, не варто було турбувати вас такими пропозиціями. Ваш чоловік возить підводами кліті зчаєм. Напевно, краще скористатися кабріолетом. Лише один віл інакриття зпальмового листя.

Вона показала на помаранчевого кольору фрукти.

— Що це?

— Королівські кокоси. Виключно для соку. Вас мучить спрага?

Так, Ґвен дуже хотіла пити, але заперечливо похитала головою. На стіні за спиною містера Равасінгха висів плакат, що зображував темношкіру жінку вжовто­червоному сарі звеликим кошиком на голові. Вона була боса та мала золоті браслети нащиколотках іжовтий шарф— на голові. Напис на плакаті закликав до чогось незнайомою мовою. Раптовий напад паніки охопив Ґвен: вона опинилася так далеко від дому.

— Як бачите,— говорив містер Равасінгх,— автомобілів дуже мало, арікші, безумовно, швидші. Та, коли бажаєте, можна зачекати, яспробую знайти для вас екіпаж із конем чи, якщо це допоможе, складу вам компанію на рікші.

У цей момент з’явився великий чорний автомобіль, що безперестанку гудів, розчищаючи собі дорогу серед натовпу пішоходів, велосипедистів, возів, екіпажів, ледь не наїжджаючи на численних собак, які спали на дорозі. «Лоренс»,— із полегшенням подумала Ґвен. Але, зазирнувши до салону крізь вікно, що пропливало повз них, побачила всередині лише двох європейського вигляду жінок середнього віку, одна зяких глянула на дівчину повним осуду поглядом.

«Добре,— подумала Ґвен, охоплена бажанням щось робити,— хай буде рікша».

 

* * *

Кілька тонких пальм, що тріпотіли листям на віт­рі, росли перед готелем «Галл­фейс», який фасадом дивився на океан імав дуже британський вигляд. Коли містер Равасінгх попрощався знею усвоїй східній манері йзалишив по собі тільки привітну широку усмішку, Ґвен було шкода його відпускати, та всеж таки, вона піднялася двома прольотами заокруглених сходів ісіла на диванчик, щоб зачекати на чоловіка увідносній прохолоді. Тут вона відчула себе, мов удома, йзаплющила очі, задоволена нагодою перепочити від ранкових вражень, що цілковито захопили її відчуття. Проте відпочинок не тривав довго. Якщо Лоренс прийде прямо зараз, то знайде її вжалю­гідному стані, аҐвен зовсім не хотіла справити на нього подібне враження. Вона ковтала свій цейлонський чай іроззиралася навколо. По всій великій залі було розкидано столики зі стільцями, що стояли окремими острівцями на лакованій підлозі зтикового дерева. Укутку висіла табличка, що не­на­в’яз­ливо вказувала на жіночу вбиральню.

У наповненій солодким ароматом кімнаті збагатьма дзеркалами вона побризкала водою на розпашіле обличчя йосвіжилася своїми «Apres L’Ondee», що, на щастя, зберігалися ввалізі, ане вутопленому гаманці. Піт цівочками стікав по руках, але дівчина поправила зачіску, заколовши волосся так, аби воно акуратним пучком лежало на потилиці. Лоренс називав її волосся пишним вінцем. Незаколоте, воно було темним, довгим ікучерявим. Коли Ґвен сказала, що вагається, чи не зробити коротку стрижку впідлітковому стилі, як уФрен, чоловік мав переляканий вигляд. Тоді він витяг із зачіски пасмо, пропустив його між пальців, торкаючись її потилиці, апотім потерся підборіддям об її маківку. Після цього Лоренс обхопив долонями її обличчя, зануривши пальці вгусте волосся, йподивився Ґвен просто вочі.

— Пообіцяй, що ніколи не стригтимеш волосся.

Вона кивнула, не взмозі вимовити йслова, неначе зачарована поколюванням, що йшло від його пальців інаповнювало усе її тіло ні зчим незрівнянним приємним відчуттям, при згадці про яке вона йнині вся тремтить.

Перша шлюбна ніч була чудовою, як івесь наступний тиждень. Останньої ночі вони так іне заснули, хоча чоловік мусив встати ще до світанку, щоб устигнути вСаутгемптон до відплиття пароплава на Цейлон. Хоч Лоренс іпочувався ніяково від того, що дружина не їде зним, справи змушували його відбути негайно. Вони погодилися, що час мине швидко, йдружина скоро приєднається до нього. Чоловік не заперечував проти того, щоб вона дочекалася Френ, але молода дружина пошкодувала про своє рішення наступногож дня, важко уявляючи собі життя без нього. Та коли стало ясно, що кузині доведеться на довший час залишитися вЛондоні, займаючись нерухомістю, Ґвен наважилася подорожувати самостійно.

Вродливій Ґвен ніколи не бракувало шанувальників, але вона закохалась уЛоренса зпершого погляду на лондонському музичному вечорі, куди прийшла зФрен. Вона зрозуміла, що пропадає, одразу ж, коли він усміхнувся до неї та рішуче атакував, відрекомендувавшись кузинам. Після того вони бачилися щодня, й, коли він запропонував руку та серце, Ґвен зашарілась, але, не роздумуючи, відповіла: «Так». Її батьки не були задоволені зтого, що три­дцятисемирічний удівець бажає одружитися зїхньою красунею­донькою. Батько навіть намагався переконати Ґвен цього не робити, та відступився, розчулений пропозицією Лоренса залишити на цейлонській плантації управителя, щоб він сам зміг повернутися до Англії, де житиме змолодою дружиною. Однак Ґвен не хотіла йчути про це. Якщо Цейлон був таким важливим для майбутнього чоловіка, вона теж його полюбить.

 



Партнери