мислиш уривками книг, котрі ніхто давно не читає, окрім купки ентузіастів, -

все це відволікає від актуальних подій, змушує бачити сни, чиї кольорові спини

радісним натовпом перекривають вихід до дійсності, бо тільки з ними ти не боїшся впасти.

 

Дивно, але твій час, розмножений в архівах і букіністах, книгарнях і верхотурах

старовинних книжкових полиць, як і твої спогади щодо небачених гір, будинку в горах і саду,

все ж окреслюють щось важливіше від "зараз", - як занадто монументальна архітектура

та поведінка еміграції чи еліт свідчить про особливості розвитку тоталітарної влади.

 

*

Вечірній сонет

 

Усе, що відходить в минуле, належить мені.

Належить пустим територіям слова; мистецтву,

Чий маятник тихо гойдається, і на струні

Котрого у струмі вимовного пошуку сенсу

 

Пульсує усе, що збулося; усе, що було;

Тріпоче майбутнє; мовчить лиш "тепер" і "наразі".

У просторі цьому малюю твій профіль; крило;

Малюю усе, що завгодно, - тому що у фразі,

 

В малюнку, у реченні більше нікого нема.

Залишилась тиха, свавільна, спокійна свобода

Із образом разом дивитись, як трощиться тьма,

І як нереально, повільно формується врода

 

Крилатих створінь із приватного втішного раю,

В котрому я важко, з зусиллям, тебе забуваю.

 

*

 

жити тут бути тут бачити інші сни

всі не свої незнайомих чужих перехожих

зиму тягти до далекого сонця весни

думати як ці калюжі на зиму не схожі

 

віялом сипле з автобусних трас неправдива зима

бризки охайним півколом сутулиться тьма

темних провулків затислих у них ліхтарів

міста останніх дерев перехрещених брил

 

бачиш, зима не подібна на зиму і їй

тиск атмосферний і сірість вже не допоможуть

це позачасся і цей неможливий сувій

зрізаних стовбурів враження ріже і множить

 

на фотокартки котрі не посадиш в альбом

тільки тому що на цих фотографіях сон

знову не твій бо наснився тобі випадково

так як збуваються сни чи зривається слово

 

з гострих гачків перехресть твого міста де ти

пишеш у снах не своїх неуважні листи

 

*

 

меланхолійний етюд з однією крапкою

 

йдеш але твої погляди нині пусті і прозорі як сума поваги до явищ предметного світу

відображаєшся у вітринах в блискучих очах перехожих в ялинкових іграшках

ким ти будеш їм і собі у новому році хто ти нарешті питаєш вкотре нечутно

мало хто зрештою потенційна тінь потойбічного царства сума чужих уявлень

 

що особливо відчутно грудневими вечорами коли мороз забирає у вулиць мито

темпу з яким поспішають додому люди тварини птахи їх сни на тоненьких ніжках

так і йтимеш де б ти не жив тут чи у іншому місті країні де привселюдно

просто мовчати тому що кожна з твоїх примар кожен з твоїх краєвидів дзеркал віталень

 

видає в тобі одного з тих хто у кожній з більшості знаних країн хотів би бути

виключно антигромадянином емігрантом чи іноземцем тим чия власна сила уявна воля

не потрапляє в кола колій звичних маршрутів не піддається владі автоматичному збуту

манери мислити тільки так як належить як вивчають версії біографій або і ролі

 

зрештою всі ці шматки і клапті мовлення нащадків царств і цісарств музикою мазуту

вклеюються невиразними марками у твої повільні листи символікою піску на слизьких доріжках

та доки чути твою особисту мелодію ледь окреслену антиритмічну майже зовсім забуту

ти почуваєшся тільки внутрішнім емігрантом чи іноземцем вписаним у чиюсь маловідому книжку.

 

*

 

На бетонних парканах написано “God” або “rich”,

ієрогліф графіті, погрози, зізнання, - усе,

що звичайно в провінціях пишуть, упродовж сторіч

залишаючи слово в долонях історії. Місяць росте,

 

білі пасма туману в горлянках вечірніх алей

розкидають пасьянси останнього світлого листя.

І, здається що місто, позбавлене вікон, дверей,

розкриває свої потаємні, незнані обійстя,

 

у котрих в акуратних костюмах ідуть молоді

і серйозні, старі і поважні, усміхнені тіні,

де читають у парках, та жодних серйозних слідів

 

не лишаючи гравію, кави без цукру незмінні

знов записують в довгий перелік кредитів, та ті

поступово зникають в безлюдній алеї осінній.

 

*

 

Підлітковий блюз

 

не чіпай мої речі

не вимикай мою музику

не порпайся у моїх щоденниках,

мамо

тому що я краще знаю,

що мені слід читати

 

коли ти просиш дорослих,

щоб тобі дали спокій

говориш щось на зразок, -

дайте спокій з щоденними

щонеденними нотаціями

дайте мені спокій, чуєте

я більше нічого не вимагаю

не промивайте мені мізки

ось і все зовсім небагато

 

вони ніколи тебе не чують

не чують, що ти говориш

не дослухаються до твоїх слів

думаю, що, втрачаючи спокій,

коли ти дорослий

ти втрачаєш його вже назавжди

тому дорослі завжди

чіпляються до своїх дітей

подовжуючи цю ланцюгову

реакцію виділення енергії

за рахунок твоїх книг

твоєї музики

твого останнього сну

приреченого на ранок

 

*

 

плутаєш знову ці ночі і сонячні дні,

ніби ховаєш беззахисний вираз обличчя.

Плутаєш все, бо живеш у постійному сні,

в котрому мало тривоги та знаків окличних,

 

в котрому тільки одне має значення: лиш

обрис туманний, останнє без імені ім´я,

колір ілюзій і хтось, хто не радить "облиш"

знаючи, як проростає відсутності сім´я

 

крізь небуття неіснуючі спогади, скрізь

серця усіх, хто заплутує ночі і ранки.

Ось і усе, - хоч живи, хоч і ні, зупинись.

 

Кава і книга серйозність важкого світанку

Блисне і згасить останнього спогаду лист,

схожий на казку про сіру, без підпису, танку.

 

*

 

природа скляного повітря

повітряних слів

складної поверхні останніх

зимових калюж

 

останніми днями

повільний подовжує спів

і майже байдуже

вистукує

"jesieni już

 

tu nie ma"

повільно

свавільно і так

як тут не буває нікому

із смертних давно

у сни виганяє

коней

залишаючи знак

присутності снів

у старому твоєму кіно

 

де ранками світло снігів під зеленим вікном

ознаками спокою тихо говорить за склом

 

*

 

ранок, схожий на зізнання у чомусь, на спробу вибачення,

ні - на рядки нової колонки "цей день в історії".

Коли ти чуєш "більше не буду", не посміхаєшся, знаючи:

більше уже не треба; все, що могло, уже сталося. Gloria

 

patri, gloria mundi, голос Господень, гласи різних походжень -

все це тебе не стосується, позаяк снігом заліплено все,

що тільки могло, включно із пам´яттю, але нових надходжень

передбачено стільки, скільки ще можна витримати, - ніби пісень

 

груп, впаяних ідеальними колами в тіло вінілу, в серце твоєї згадки,

як біографій знайомих або святих, чиї невиліковні помилки стали

основою певних напрямків у мистецтві, релігій, абощо. Твої закладки

в старих книжках досі тримаються на їх прозріннях, котрі включали

 

все ж щось більше за спробу ненормативного жесту: спробу сказати правду, зламати долю.

.... Ласкавий стриманий ранок, в котрі звичайно не віриш ані в слово "завжди",

ані в "ніколи".

 

*

Спогад про місто К.

 

усіх, хто там був, інфіковано: обрисом міста,

його переходами, білим осонням зимовим,

кав´ярнями; кнайпами; зелені плямками листя;

загостренням дахів і тиском сердечної мови.

 

Усі, хто там був, вже не вміють поїхати звідти,

назавжди кудись повернутись, забути про нього.

З самотньої точності міста розсипались квіти

і дивні створіння у сни, де в присутності Б-га

 

ні сумнівів вже не існує, ні жодних питань.

Бруківка карбує у площі і вулиці знаки

таємної спільності, которою більше від знань

 

Позначено всіх, хто були там, і білі ознаки

їх спільно побачених снів - це перелік бажань

торкнутись найтоншого, знову побачити Краків.

 

*

 

Сутінки Сутіна тиснуть м´ясними рядами

місто вечірнє, закуте у зоряну крицю.

Рваними нервами день попрощався із нами,

і відійшов, тонкорукий, німий, гостролиций

 

дбаючи тільки про те, що, караючи, небо

може тобі надіслати хіба що гидливість.

Так ти житимеш, дивлячись поперед себе,

подумки лічачи все, що уже не змінилось

 

і вже ніколи не зміниться, думай про це

так чи інакше, змиваючи порох з лиця,

подумки знову ж йдучи на чергове кільце

де лиш один адресат, та немає кінця

 

всім цим твоїм недописаним тихим листам

вкинутим в осінь без намірів і без підстав.

 

*

Нічні розмови

 

час кружляє над снами, у котрих ти робиш потрібне,

і говориш суттєве. Блукаєш містами непевно.

І кожне з твоїх сновидінь цього ранку подібне

на сповідь про те, що кохання і час недаремні,

 

що все, що ти робиш, робила, зробила, нарешті колись

увійде в тоненьку брошюрку, де точні слова

комусь намалюють епоху, період, наскрізь

пронизані кольором слів "невичерпно жива

 

потреба дивитись на текст відповідного зросту

що перемагає обмеження світу важкого, важкого,

бо злість не буває сильнішою тихої млості,

 

В якій, імовірно, звертатись простіше до Б-га”.

... Прокинувшись, думаєш — нині наснилися гості,

дорога з якими є стерпною, більше нічого.

 

*

читаючи емігрантів, №...5

 

наразі вітальність відштовхує словом "назавжди",

нахабністю, рухами, бридкістю окресів стилю.

На вулицях сніг зайві враження м´яко розмаже, -

під Рубенса колір курятини в камерах грилю,

 

під надлишки сонця сформовані риси обличчя,

де, окрім історій, вдруковано літери міфу...

Твій знак заперечень відверто і надто окличний -

тож врешті іди, забирайся нарешті, Сізіфе:

 

в інакші місця, де важка, безсенсовна наука,

твоєї важкої і впертої праці гарячність

звучатимуть легше; де тембром мінорного звуку -

 

байдуже, працюєш ти, тягнеш цю лямку чи плачеш, -

не так дратуватиме і пересічності думку,

й відчуженість простору зайвістю важкості вдачі.

 

*

 

що тобі сірість ця, випадок, випадковість,

закономірність змін віку, епохи, року, -

ти перечитуєш зиму, ніби повільну повість,

надто самотню, надто довгу, - або коротку -

 

з точки зору небес, котрим бракує звуку,

котрим бракує знаку про небуття відсутність,

що їх уявляєш легко, ніби охайний купол

над кожним будинком міста, де осоружна сутність,

 

блідість твоїх відчужень, рухів порвані ноти,

снів непевні блукання у гірних нетрях чи кнайпах -

все лише здатність жити в світі, напевне, всоте,

і святкувати свято так, як святкують зайди:

 

легко і осоружно, швидше за все, в дорозі,

швидше за все, в молитві, схожій на пересторогу,

знаючи, що, напевне, в темряві, на морозі

легко казати вкотре правду своєму Б-гу.

 

*

Дзеркала порожніх кімнат

 

Холодію тоді

Коли бачу зачинені двері

За котрими тобі

Довіряю у спільній химері

 

Надзначних почуттів

Тиск високий і рухи звичайні

Майже все через що

Зачиняю ці двері

Охайно

 

*

 

говорити з тобою на будь-якій з всотаних мов

говорити окремими мовами серця чи думки

словникових запасів розрізати клітки пакунки

випускаючи коней грифонів потворок і сов

 

розпускаючи чутку про те що частинами світу

його тіла застиглі у надмірі термінологій

ми досліджуєм плутані мапи та генеалогій

не знайдемо однаково окрім хіба що транслітом

 

скориставшись спокійних пейзажів містечок чи міст

безнадійно коротких як зустрічі знаків сезону

есперанто наземного транспорту власне до скону

прокладатиме вічний погідний тонесенький міст

 

та допоки триває переклад сьогодні сама

озирнись нас усіх обіймає спокійна зима

 

*

жовтневий день

 

День відокремився

Його елементали

Розпались на шматки

На форми кольори

І жовтий відокремле-

Ний являє сталі

Ознаки пустки в

Руках старих дерев

Чи бачиш сни чужі

Чия самотність гасне

Присутність глядача

Сприймаючи дарем-

Но не скажи

Зелений в жовтий ясно

Спадає і тече

як час

як день

як щем

 

*

Шкіц

 

Дихання осені щільність межі,

Так близько підводить до вищого тиску

грудня, - і це родовий від «души»,

Рос. Дієслова у сенсі. Та блиску

 

Болю чи остраху, жвавості – ні,

Тут не лишилось; нічого немає.

Скажеш хворіючи «снишся мені»,

Чи промовчиш, проводжаючи зграю

 

Білих бездомних жовтневих тварин,

Що заглядають в освітлені вікна.

Г-споди, що з цим робити усім,

Із милосердям зрячим, незвиклим,

 

З вітром у соснах, тихим дощем,

Сонцем, впадаючим в осені щем.

 

*

 

Жадібними легенями, застарілими від задухи,

Вириваючись, всотуєш свіже осіннє повітря.

Сонце вулиць і вітер повторюють твої рухи,

Твої літери, погляди, їх нанизуючи на вістря

 

Образів зелені білих яблук, сірих парканів, смуг

Винного винограду, ніжностей хризантем.

Із шкірою жовтих стін хтось, прощаючись, і весну

Малює на них, окрім інших повчальних тем.

 

Кольору пір’я птахів сита сепія мідного листя

Розмережена світлом, повідомляє наразі вчасно:

 

Осінь - це коли охоронці збирають стиглі горіхи в місті

І годують ними птахів, залишаючи яблука кожному з нас,

З тих, хто випадково бачив на майданчику у старому дворі

Ознаки того, що тут, внизу, все було і буде так, як і нагорі.

 

*

Кількасерійні сни

 

винна застуда у додатковій ніжності снів

де вже не є жодних загострень жодних боргів

там де прогулянка вічно триватиме з тим

щоб фотографій папірчики знищили тлін

 

часу залишили кращу з можливих розваг

листя трави сміх вересневий сонячних скарг

легко і влучно брати з собою у сон

це і все інше подорож вітер вагон

 

нотну осмисленість на паралельних дротах

сірих птахів етноси вперті чорних комах

Біля важкого жовтого світла тих ліхтарів

що заперечують царство смерті боргів

 

Тих що нарешті снились усім нам сняться усім

після важкого бачиш наразі знов тридцять сім

*

 

Ностальгія за символізмом №..08

 

сиплеш слова у намистах густого піску

загрузаєш і врешті розгублено мовкнеш

що лишаємо ми окрім бібліографій різку

кольорову нездатність відбутись у прощі

 

попросити пробачення чути пробачення тут

щось сказати важливе поважне не дуже

кольорові будиночки тиші повільно ростуть

закриваючи нас від оточення що осоружно

 

пнеться в пам’ять сліди залишає не ті

розмальовує дні перебільшення лихом останнім

символізм це коли на обличчі читаєш прості

однозначні слова щодо смерті мистецтва кохання

 

напишу не писатиму більше навіщо це все

вітер сипле слова і кораблик в майбутнє несе

*

етимологія ракурсів

Повага до слова до духу до руху речей

Вповільнена здатність віддати належну увагу

Предметному світу і не відривати очей

Від макрорежиму у ньому шукати наснагу

 

з дитячих книжок чи приватних розмов у яких

тумани століть перетворюють слово у шовк

у шовк кольоровий у верби і подих старих

коротких віршів у котрих замовкає замовк

 

не голос не жах і не здатність любити слова

не те що ніколи не зміниться тільки останнє

бажання тобі передати «умовно жива

нездатність мистецтво наразі рівняти з коханням»

 

І в цьому будинку світанку ти мовою оригіналу

мовчиш не дублюючи здатність змінитися сталу

 

*

 

портрет невідомого

 

Помножене на тінь загострене лице

Тонкі як олівці блакитно-білі пальці

Нервовий профіль і нервозні острівці

Слів схудлого в бою заручника і бранця

 

Відважних перемог над словом, над усе

Важким, та нетривким, як спогади, як рухи.

Полегкість зборонить все збереже, знесе

І хмари чорні і поважних чорних круків,

 

Які кружляють над полями крові, де

Не втримується вже, окрім боїв, нічого.

Похмурий краєвид його переросте

І буде назавжди записаний для нього

 

Останнім знаком рік, землі, похмурих днів,

Які не припиняють ні лік буття, ні спів.

 

*

 

Рельєфи львівських будинків

 

1.

Наразі прогулянки дивно подібні на спогад,

Котрим огортаєш живе осучаснене місто.

Музеєфікація, власне, не протиприродна

Для тих, хто триває в подіях не часу, а місця.

 

Принаймні, освітлення добре розрізало тему

В котрій ти нікому нічого ніколи, ніколи

Окрім чорно-білих і ні фотографій потому,

Окрім біло-чорних віршів про кохання і втому,

 

І про те, що народжені втомою знають ще щось

Про якість інакшості, смак її спогадів влучних,

Про те, що наразі жахіття вже не відбулось

І, власне, уже не відбудеться.

Втомлений лучник

 

Втомився стріляти, втомився, шукаючи ціль,

У стінах старого будинку дивитись на цвіль.

 

2.

Обличчя цих левів подібні на маски людей,

Стражденних і радісних, мудрих, старих і прекрасних.

Обличчя будинків, твоїх старовинних дверей,

І вікон твоїх, твоїх вулиць закручених, ясних

 

Несуть у собі чи не відповідальність, чи не

Окреслені спогади, чи не останні прикраси,

В яких вже не буде тут – вже ні тебе, ні мене.

Залишаться маски скульптурні, ознаки, окраси

 

Твоїх бестіаріїв, коней, грифонів, жінок,

Їх каріатид, вкотре зраджених птахами, вітром.

Залишиться брук, вередливий трамвайний дзвінок,

Твоє експресивність, обличчя твоє непривітне,

 

Прекрасне і втомлене, втомлене втомою тою

В яку ти береш тільки думку про Б-га з собою.

 

3.

Мій особистий Львів, мій непривітний лев,

Моя приватна тінь, посріблена, охайна,

Дурнички навісні в листах моїх дерев

Моя приватна ніч, таємна, одностайна, -

 

Змовчу тепер, бо для моїх сивих прикрас,

Які мені ти дав, слід зберігати тишу.

У темряві твоїй тремтить у лампі гас,

І жовтня вже нема. Що ж може бути ліпше, -

 

Блукати містом, - тут, тепер, насамоті,

І вимикати спалах старенької цифрівки,

І мати на меті в останньому листі

Замість затертих слів на певний колір плівки

 

Вписати настрій, - вже небезнадійний, вільний,

Погідний тиск буття, щасливий і несильний.

 

*

 

У моєму місті, схоже, ніколи не буде джазу:

концертні зали зачинено, джаз-радіо не працює.

Лише ресторани пропонують водночас усе одразу:

їжу; напої; розваги; і трішки музики. Я не чую

 

Відповідного темпу. Не відчуваю ритму.

Спокій загублено, знову відновлено, знову

загублено. Ніби сон чи думку у хмарках диму.

Ніби дуже суттєву річ наприкінці промови.

 

Коли повертаєшся нині увечері, всі сузір’я

тонко складаються із поодиноких крапок,

та тобі неважливо, скільки променів у світила:

 

Головне, щоб воно світилось і, бажано, гріло.

Саме це час і мав на увазі, стискаючи свої лапки

на вузьких зап’ястках розгубленого подвір’я.

*

 

формальні стосунки з текстом

 

перекреслюєш зайве

начерки коми

абзац

 

форми тиску і напади

дихання світлих

пустот

 

за котрими не тексти

а щось неймовірне

за нас

 

чи скрізь нас переходить

у якість інакших

щедрот

 

Це повітря не втиснено

в тексти слова

не тому

 

Що затісно йому

у трагедії мовлення

Ти

 

Просто тексти наразі

вміщають щось менше від

сну

 

І нездатні суттєво

торкнутися до

висоти

 

у якій чи не море не небо

не воля не врешті

слова

 

тільки вітер безмежний

ідея без форми

жива

 

*

химерні сни

 

у зламаній скриньці власні листи неіснуючим адресатам

бачиш і не дивуєшся в жодному разі зливі в іншому місті

де здається одна-єдина людина знає твоє ім’я і часто

його повторює хоча ти не знаєш хто це і не розумієш змісту

 

жодного вчинку твого оточення зграї котів у теплій кав’ярні

не вмієш читати написи незнайомою мовою на кольорових стінах

і на твоєму місці будь хто помер би давно героїчно чи навпаки марно

тільки ти тиняєшся густими провулками боса калюжами по коліна

 

хто всі ці люди навіщо сюди приїхав передбачати чуже майбутнє

розрекламований легковірами маг що всім їм треба від тебе

коли остання сторінка була особливо важливою і незабутнє

міститься лише в книзі яку ти носиш з собою читаючи просто неба

 

снились дощі в невідомому місті ти роверисти у карнавальних костюмах

ранком все зникло залишилось сонечко на жалюзі паралельних струнах

 

*

 

Час у частинах цієї осені випадково

закриває книги чужі і важкі вересневі куліси.

Важко сказати, котре із слів наразі готове

Бути написаним; стати таємним і світлим лісом,

 

В серці якого врешті антракт скінчився,

і психологічність дій поступилась нарешті волі

Бути; переживати буття саме тут, де ти опинився,

де залишається грітись біля багать у копальнях солі

 

Вірності нерозривних зв’язків почуття і думки,

Точності жесту, зверненого нам усім і в нікуди.

Перекладати початок жовтня, складність його керунків

Нині дорівнює не встигати більше уже нікуди.

 

І, блукаючи, розгубившись тут, серед повільних екранізацій, знову

Не відриваючись, дивишся тільки в срібні і жовті ріки і течії мови.

 

*

 

Я любила ці дні, - блідо-сірі, повільні, останні

Теплі, що розкладають пасьянси пожовклого листя,

Прикрашаючи місто. Інтарсія стиглих каштанів

Перетворює осінь в важкі і коштовні намиста.

 

Смальти тихого кольору тишу самотню замкнули

На прогулянок сталі маршрути і оклики птаства.

В цьому місті моїм є його провінційне минуле, -

Це єдине, із чим в такі дні унаочнено братство.

 

Жовте листя, руде, - гідний фон надвечір’ю сьогодні.

Тільки пари сімейні з туристами містом блукають.

Сірий день, безтуманний, сухий, прохолодний

Позначає епоху тепла, що добігла до краю.

 

Але кращого світла, ніж це, ніж розсіяне ніжно

Не існує ніде, в жоднім місті, у дальнім чи ближнім.

 

*

 

Перебираючи намистинки, прикраси, старі блокноти,

позаторішнє вбрання, тепер занадто велике,

перераховуєш мрії, які нікуди не ділись, всоте,

відсторонено думаєш, - впертість - це просто лихо,

 

впертість - це лихо, і послідовність також.

Тут, яку собі зранку не діставай пластинку,

маєш інерцію намірів, звичку до звуків, маєш

все, через що мінливість в твоїй особі знайшла зупинку.

 

Вкотре, як критик, який звикає громити певний

напрям в мистецтві, слухаєш свій концерт Сарасате,

думаючи, - якби цей напрям нарешті зник, розчинився,

 

бідний критику, про що б тоді ти врешті почав писати?

Тільки про точний малюнок миті годинника, що спинився,

Тільки про звички ніжності, байдуже, світлі чи темні.

 

*

 

Коли твої янголи нарешті втомлюються

Видивлятись в небі що тобі до вподоби, -

Саме тоді наступає вечір, і скалки сонця

На твоїх підвіконнях буквами насолоди

 

вписують ноти мрії, - ті, що їх вкотре

Стиха повторюєш з похибкою на втому.

Будь обережним, - мрії, тобою сказані всоте,

Мають здатність втілюватись, і потому

 

Мучити тебе снами про похибки, про можливі

Кращі, чесніші, точні, - ті варіанти сили,

Що ти їх вже не проживеш. Знаєш, щасливі

 

Люди тим і відрізняються від людей пропащих,

Від не дуже вдалих сюжетів, впаяних в тіло:

згодою з розумінням, що відбулось найкраще.

 

Київ-Львів-Варшава, 2006-2008

читати