Вікторія Ткаченко Вірші Сніжні сновидіння Сором стрибає спинами Сиво-сніжних сосен. Сонце спинили силою, Сяйво сплели сінокосом. “Скільки, скажіть, скалічили, Скіпок старого серця?” - Скрикнули струни січені, Снігом списали скельця. Співом сопіли сови... Слухаєш сам смиренно: Скрипку сумного слова Скоро сховають сирени. Степом спасіння стелить Стиха сурма столітня. Сон. Спочивають села - Срібних світів суцвіття. Зелений чай Вколи мене листям зеленого чаю, Запарюй у мені нову епоху. Кубиком цукру я пригощаю, Із нього сироп у собі викохуй. Примружишся — світло в моїй кімнаті Хапає за роги антени вій. Ти, зуби зціпивши, згадаєш матір, А з нею людей — не відбутих повій. Не вкрасти тобі листопадове сонце, Що тихо ворушиться в лоні моєму. Під лампою в мить розкладається Стронцій... Я — зірка... Забутого Віфлієму. Вовтузячи крихти дрібної душі, Складаючи мрії вагонами, Вкажи, машиністе, на вірний рушій, Щоб пари спинити агонію. *** Ікла беззубих бабусь Вгризаютьcя у проскурки вчорашні. А я свічки гасити не берусь... Вогнем милуються дияволи із башти. Мені, як бути чесною, шкода І тих бабусь, й дияволів навпроти. Чому їх бог по світу розкидав? Зробив німими тих, хто мав язик у роті. Одним дай волю, то хрестом Точитимуть і зуби, і мечі. А інші, що похрещені зі злом, Тих перших будуть нести до печі. У мить би припинили існування Святі і грішні, мертві і живі. Мої би ноги стерлись від снування, І, може б, хтось вкрутив тоді нові. Але я й досі вправний перевізник Думок, що б`ють підкову до ноги. Нехай живуть навколо мене нині й присно Добро і зло — закляті вороги. 12 Молочні ріки сліпої крові, Небесні краплі холодних вуст. Довкола ями — оркестрові... Це сідла для ребер готує Прокруст. У кожнім малім “дванадцять” Витає гірке сумління. І риби мовчати бояться, Мастять себе мулом-лінню. День смажить мене в казані, Де вчора варив ще юшку. Під божим наказом - “ні!” Викреслюєш німо, душно. Дванадцять годин наскрізь Роздерли мене. І небо Шукало на ризик рис Цілунку в... Дванадцять ребер. 13 Число тринадцять мене деформує. Число тринадцять і лід пройняв. Як комуняки у рот буржуя Залізуть, швидко подам ягнят. Смереки дихають, і пожежа Займає стелі сусідніх хат. А ти за мною нахабно стежив, Хоча у домі мільйон дівчат. Мене лякає сусідів пес І бабці, що у дворі співають. Ти чорним ротом у псі воскрес, А ці чорти тебе ще вбивають! Любив ти церкву, святим хоч руки Ні разу липко не цілував. Дзвіниці східці ти вже затуркав: Мотузку смикав і звук ридав... Мені не вийти із полонених Німого падре, мого ловця. Чорніє паща і рве щоденник Число тринадцять - віщун кінця. *** Все має бути чудово. Не сьогодні, не завтра... колись... Лиш знайдеш ти потрібне нам слово, А наразі, хоч криком озвись... Влучний у полюванні мисливець Не стрілятиме в груди птахів. Тільки пір`я з обрізаних крилець Він зашиє в подушку своїх дітлахів. Скоро чорне окреслиться білим, Увіллється смола у туман. Ви щасливими бути уміли, Доки світ смакував мов гурман? Нас коптитиме димом небо, Ми золою просиплемось крізь. Нас не вчують? То слів не треба. Я благаю, хоч криком озвись... *** Ти знаєш святих, що не хрещені в сором. Чужинців, ті кулю несуть для своїх. Гнучких, що ідею виспівують хором. Пізнати кохання, на щастя, не встиг. Окреслюєш небо як змогу летіти, Аби не останнім у смертнім ключі. Викрешуєш з сонця маленьку Лоліту, Щоб тихо заснула на мужнім плечі. *** Господи, скільки можна на тебе молитви класти? Ти їх слухаєш, нюхаєш, пожираєш? Глузуватимеш, ділитимеш прах на касти. Гвалтуватимеш — ціна місця. Знаєш? Долелюбцям рай не потрібен. Гинуть, Протримавши секунду кохані плечі. Я від нього схопила липку ангіну - Дітородне сім`я шукала в сечі. Психопатка рахує твої ореоли Прокаладає слину від п`ят до тім`ячка Зазиває блажена на стіл, до столу Косу розпустить як діва. Марієчка? Сяйвом тре очі до зоре-блискоту Гусне в повітрі сльоза і хмарою Ми у танках пристрасті виснемо Так ніби сином ніколи не марили. В серці годинники дзьобають ворони, Стрілками ми, наче свині, заколоті. Бога збороли, а час не поборемо, Досі рахуючи втрачене золото... *** Десь мають бути тексти... недописані. Слова наведені по декілька разів. А літери бороняться, і списами Штовхають генія... з натхнення терезів. Десь мають бути п`єси... невідіграні. Костюми замалі і не сезон. Хай королеви заревіли б тиграми, І онімів би дикий Робінзон. Десь мають бути діти... ненароджені. Жінки розумні і чоловіки. Два слова колискових: “Отже, НІ!” Цим дітям, що не створені ніким. Так просто віднайти причини... заздрості До тих, хто все доводить до кінця. І важко уявити кадри стін Труни недовоскреслого мерця. *** За хрипким звертанням “люди” Лиш натовп байдужих облич. Здається, війна їх не збудить. До себе їх, боже, не клич! Для них не минуле, а спомин. Майбутнє для них тільки шанс. В обіймах іронії з болем, Я свій віддаю реверанс. За мною нахабна свита Повзе і кує мечі. У що, підкажіть, я вдіта? Країна “Хапай! Мерщій!”. Розрита місцями? Скрізь! Підкови забиті під груди. Скажіть, я молю: “Колись Вам соромно стане, “люди” ?” *** Скачено із сайту Буквоїд 2008-2024 http://bukvoid.com.ua/library/viktoriya_tkachenko/virshi/