Віктор Палинський Особняк на Зеленій, 77 (новела) Мій давній приятель Марко Горицвіт, що називається, вивів мене на цей випадок доволі таки невимушено. Він провадив свою авторську колонку „Про дивне поруч” у кількох місцевих періодичних виданнях. І мав, слід сказати, нюх на незвичайності. Тиняючись містом, міг, мало не щодня, відшукати якусь парадоксальну річ. Йому не конче було знаходити екзотику, відчував приховану реальність, буквально, повсюдно. Примовляв щораз: „Я об’їздив увесь світ, але побачив там лише себе. Отож найбільш комфортно мені спостерігати за собою тут, у Левому Місті: рідному краї!” …Якось він розповів мені про одну старшу пані з давньої шляхетної родини, яка продавала успадкований особняк на вулиці Зеленій,77 та ніяк не могла, ось уже кілька років поспіль, його позбутися. Насамкінець додав: „Там таке діється, що й отак зопалу не опишеш! Я пробував з’ясувати щеґули, втім, навіть моя ночівля в цій оселі закінчилась повним фіаско. Зізнáюся тобі, я звідти просто втік ганебно, не дочекавшись ранку. Мабуть, більше спроб робити не буду… Можливо, для тебе, письменника, що творить „фентезі”, цікавим буде цей випадок. Даю тобі телефон пані Паоліни, власниці старовинного котеджу. Спробуй!” Минув певний час. Я мимоволі, здавалося випадково, наткнувся у своєму записнику на телефонний номер. Вирішив таки дати знати про себе. …І ось ми сидимо з пані Паоліною у „Віденській кав’ярні” поблизу злощасної неспокійної будівлі. Ця літня дама зі шляхетними манерами та дещо занизьким, як для жінки, голосом, неприховано смакує мигдальне печиво, п’є каву по-віденськи та явно не поспішає з відвертостями. Отож, не квапився і я… Одначе, черга дійшла й до головного. Ось що вона сказала. – „Будівля давня та незаселена. Хотіла продати… Проте, не складається, прошу пана. Нігди’м не думала-не гадала, що будуть аж такі проблеми. Перший клієнт, якийсь американський бізнесовець, спробував переночувати там, то тікав далі ніж видів. Скарапуджений, навіть ключі не віддав, мусіла’м замки міняти. А то коштує! Потім я сама пробувала ночувати. Прошу пана, то була ніч жахіть. Світло на обох пьонтрах, гучна музика органна, якісь понурі люди в каптурах волочатьси кімнатами. Гармидер у шафах. Біда!” У той же день я вже мав від пані Паоліни ключі од вілли та кілька практичних порад, як дати собі раду з отим ґмахом. Власне, я отримав згоду на те, аби спробувати якось усунути оці „магічні” (зі слів Паоліни) прояви в оселі. Через кілька днів, взявши з собою лише мені відомі атрибути, що мали б допомогти, в тому числі пістолет „Беретта”, я рушив до будівлі, що в ній псевдоготика, як на мене, напрочуд вдало поєднувалась з якимось мавританським архітектурним стилем. Так я для себе зауважив уже на підході до вілли, що таки виділялась з усіх інших. Вхідні двері відчинилися легко. Слава Богу, на них пані Паоліна замок не поміняла. Наче хтось тільки те й робив, що регулярно змащував старовинне відкривало. Я знав, що зала для прийомів гостей була на другому поверсі, туди й рушив. Розміри приймальної кімнати та її задзеркалення просто вражали. А зовні й не здогадаєшся. Багато вкритих позолотою речей. На консольному столику лежала груда польськомовних журналів. Не популяризуватиму логотип, бо не маю жодної домовленості з видавцями. Я посунув старе м’яке віденське крісло, якийсь торшер, що зовсім не пасував до інтер’єру, і почав гортати цю стильову періодику вишуканої жіночої вроди. Однак це тривало недовго. У якусь мить наче вдарила хвиля могутньої органної музики, спочатку я метнувся до вікна, шукаючи причину назовні; здавалося, весь будинок був підхоплений всевладним резонансом. Але ж – ні, переконався, звучав органно сам будинок, нагнітаючи атмосферу напругою та невідомістю. Я знову присів у крісло, знову встав і побіг нишпорити залами та закапелками. Але ніде нікого не виявилось. „Ну, що за йолоп був з мене, погодитись на це нікчемне розслідування,” – подумалось у цю мить. Усе почало мінятися відверто навзирці. Приміщення виповнилось нізвідки якимись людьми в чорних балахонистих одежах із каптурами на головах. Ті, що були без капотів, світили гладко виголеними черепами. Вони, безумовно, бачили мене, однак не звертали жодної уваги. Бліді видовжені аскетичні обличчя були незворушними. Серед цих прибульців вгадувались і зграбні жіночі фігури. Щодо зачісок, на цей раз, не знаю, їхні голови вкривали капюшони. Я спробував із кимось заговорити, проте марно. Не звертали жодної уваги на мене, легко шурхочучи своїми просторими одяганками. Моя збентеженість привела до вже згадуваного м’якого сидження. Тут я побачив, що крісел уже двійко. І в одному з них сидів чернець, виблискуючи аскетичним черепом. Промовив: – Сідай. У ногах правди немає… – Що робиться у цій будівлі?!. – Для нас це звично… Хоча й не часто показуємось людям, проте подеколи – так. Нас називаєте істотами з паралельних світів. Але це не так. Живемо у цьому ж світі, що й ви: фізичному. Втім, у інших його просторах. З’ясовувати тут і зараз щось проблемно. Та й чи треба?.. – То ж ви, якимось чином, проникаєте до нас. – Живемо з вами в одному світі. …Це, уяви собі, як книжка. Постав її на нижній торець, трохи розкривши листки. Багато цих аркушів перед тобою і всі вони об’єднані в один зшиток. Ми – лише один листок, як і ви. А разом є „книжкою”. – А інші аркуші також виповнені живими істотами? – Мабуть. Але ми туди не проникаємо. Маємо вихід лише у цей простір. Тут заправляємось енергетикою, що її, там, залишилось дуже мало. Власне, поповнення її йде, коли ми інтенсивно рухаємось. …Ось звідки біганина кімнатами. Він втомлено прикрив обличчя рукою І за якусь мить продовжив: – У вашому світі ніщо не є тим, чим видається. У нашому – також. Але – в меншій мірі. Проте, час змінить усе, що ми знаємо, відкриваючи нові парадокси… Наші обшири – подібні, хоч і не тотожні. – …А що ж чинити жінці, власниці нерухомості? Вона ж хоче продати дім. І то – вже! – Нехай залишить для мене записку на консольному столику з вказаною сумою та конкретною валютою. Тут у нас є гроші. – І лукаво всміхнувся при цьому… – Зброю вогнепальну ти даремно взяв, тут вона непотрібна… – Гаразд! Так і передам пані Паоліні. „Звідки він дізнався про зброю?..” – подумалось… Я не тис нікому руку, не прорікав якихось прощальних слів, просто спустився на перший поверх мармуровими сходами (були ще, так звані, чорні металеві сходи в кінці коридору) і, відкривши двері, полишив цей палацик. Буквально наступного дня зустрівся з власницею будинку та розповів про результати свого візиту. Не знаю, наскільки вона повірила мені тоді. Однак згодом зателефонувала та спокійним голосом повідомила, що особняк таки продала за обумовлену суму. Запросила мене на обід в одну з кращих ресторацій міста. Не обійшлося без пригод і цього разу. Але передбачаю вже окрему розповідь, можливо. *** Скачено із сайту Буквоїд 2008-2024 http://bukvoid.com.ua/library/viktor_palinskiy/osobnyak_na_zeleniy_77_novela/