Тетяна Дзюба «Чи пам’ятаєш подвір’я і цвіт, тихе подвір’я, усе в білих вишнях?». Переклади з болгарської   Переклади з болгарської Пейо Яворов ДО ПРЕКРАСНИХ ОЧЕЙ Прегарні очі – непорочні, дитинні, Таїться музика у них, проміння. Не кличуть і не обіцяють знади. І молиться моя душа заради Дитини в них. Як молиться моя душа! Шалені пристрасті й біда на ранок Огорнуть в сорому й гріха серпанок. Серпанок сорому й гріха на них не кинуть Сум’ятні пристрасті й гріхи-провини, Бо молиться душа моя, Дитино, Як молиться моя душа… Не кличуть і не ваблять, ні, Мелодій плином, прегарні очі, осяйні, – У них захована на дні Душа дитини.   *** СОН Ти знов приходила у сни, о мила, Від сяйва місяця бліда до мене голову схилила. В твоїх запалених очах мінилось світло. Тьмяніли в погляді моїм світи відквітлі. Вогонь ясний щасливих днів зухвалий час не згасить, Допоки серце нас веде і є жаги ненасить. Я пробудився, заридав у тьму глуху й безоку За передчасний твій покій і вічний мій неспокій.   ***     Елка Няголова   Кадри з одного тротуару Мій син виводить у світ своїх синів... Вітер пурхає над ними, наче голуб закоханий до нестями. Вони мовчки тонуть серед пізньої осені, що у черговому своєму шаленстві мерехтить оранжевими платтями...   Мій син тримає, так міцно тримає, долоньки синів у руці, а я відчуваю, як казка моя надходить... Закінчується тротуар і спалахує на плівці червоний шарф у чорно-білому фільмі, переховуваному насподі.   Фільм переглянутий, та для мене він остання потреба, бо якщо обірветься стрічка – оператор буде безсилим... А щоб хлопці звикали до найвищого – Сьомого неба, – Син угору погляд здіймає і ніжно намацує їм крила.   Чи пригадує він той день – перший власний політ у блакиті, коли довго і без навігації падав у мої очі? Я ж не наважувалася його пригорнути, аби не сполохати миті, кульбабку, одягнену в татову білу сорочку!   Ідіть, діти. Тротуар – довгий, не закінчиться враз. Ідіть, не бійтеся; кожне небо очищає день від образ... Прилипають наші молитви до дна небесного сита, Відає це достеменно той, хто вміє любити.   Хлопці, не озирайтеся! (Ступають – і пори року на розпутті). Я за вами, з душею, такою смішною, (каштан, оголений до найглибшої суті). Дай Боже, щоб заснув оператор, пересичений фільмами стоголосими. Краю ноги об те кіно. А попереду осінь. Осінь...   ***     СВІДОК-ЗАХИСНИК   «Чи пам’ятаєш подвір’я і цвіт, тихе подвір’я, усе в білих вишнях?» (Дімчо Дебелянов) Класик болгарської літератури – поет Дімчо Дебелянов 2 жовтня 1916 року поліг на Струміцькому фронті, незадовго до власного тридцятиліття.   Там на першій лінії, в твоєму окопі я зачаїлась від несподіваного видива. За кілька кроків. Подих у грудях стлумивши, все міркувала собі, що може у жовтні цвісти білим? Розквітла в іншій реальності зловісна болгарська вишня.   Вона так буяє – навспак, недочасу… І так само її лихоманить свобода, невпору вибухла поготів. Все не може, бідолашна, з землею розпрощатися – і замерзає під голосне пугикання сов і сичів.   Свобода. А вишня опісля кривавими слізьми плаче, втямивши, що власне є … ілюзією свободи, наче той крик, по якому спадає тиша і уривається спів. Я з твого шанця почула, як посвист кулі німів.   Я вже знала: кулі для поетів відлиті точно. Бо ж знаходять їх у якомусь окопі, в іншій ері чи іншій галактиці. Тиша після кулі, немов цвітіння неурочне… У цьому тепер я сама пересвідчилась: істинно і на практиці!   Самовидець чи захисник?! Давнини немає, то ж даремне заступництво моє. Не в людину, а у вишню, хтось легкою рукою влучив. А жовтень сипнув падолистом і за золоті продає незакінчену поему одного підпоручника…   ***   Переклади з верхньолужицької Бенедикт Дирліх Безпечне літо Ох, це літо, Легконоге, Перестрибнуло, наче лань, Квітучий килим край дороги, Пісок гарячий – без вагань.   Ох, це літо! Які простерло горизонти – Ні прикордоння, ні межі. Йому підвладні сині далі І не знайомі рубежі.   Летить Без меркантильних цілей І падає до наших рук. Твоє волосся задзвеніло Під літній наспів, тихий гук. Мої ж-бо пальці неслухняні: Їх танець – трем, їх танець – дріб, Немов на лужицьке весілля Ян Кушка з гуслями забрів.   Ох, це літо! Воно усе перекроїло. Воно зігнало спокій, сплін. І серце вперше заболіло В шаленім стукоті хвилин.   О, як воно перелітало! Ці дні ясні – стрімкі-таки, Аж очевидним раптом стало: Ми проти нього – слимаки.   *** Пожадання Я пориваюся туди, куди ступить не смію й гукнуть твоє ім’я у звуків веремію, в бентежний шал вечірніх передзвонів, що небо розтуляють, як долоні. Тут лише ніч зі мною розділяє безвихідне схвильоване тремтіння. Порадниця закоханих вже знає: нема надії навіть тіні, що ти до мене спустишся «з небес». Тому вона, здійнявшись, звисока́, крадеться до дверей таких знайомих – невидима сторожа не впуска мої бажання до твойого дому. Та я фортуні не здаюсь на милість і на балкон вимислюю мости… Як близько, як далеко, мила, ти, що й досі ще мене не роздивилась.   *** Літня пастель У перлах із води, Немов лілея росна, Ти сонцем струмениш, А легіт пестить коси.   І серце калата, Бо я з тобою поряд. Спритніше від води Нас люди обговорять.   *** Випадок Я натхнення кроками вимірював. Місто змовкло ув обіймах сну. Враз відчув самотність нерозділену, Поглядом ковзнувши по вікну.   В сутінках сум’яття пересиливши, Радістю захланною праві, Ми до неба доростали крилами, – Де вже міркувати голові.   *** Розбуди мене Серед ночі двері затрусило. (Роздвоїтись дозволяють сни). Я-господар заволав щосили. Я-грабіжник крався вздовж стіни.   Перший-я побіг його шукати, Та в дорозі збивсь на манівці. Інший-я почав себе збирати: Всі фрагменти й часточки ось ці.   Порятунку нізвідки чекати. Хто зарадить, якщо сам не зміг. Ледь живий несу себе до хати – На не переступлений поріг.   ***     Переклади з російської Іван Жданов   СХОДЖЕННЯ Зрушишся з місця – підкориться вістря гори, голкою вп’яте у карту незвіданих місць там, де живець виринає з молочної мли і чагарі вздовж води розростаються скрізь. Далі навкруг джерела теплих сіл вівтарі, чад суєти і пшеничної спеки дими. Там починається воля надміром зорі. Там уривається мапа на краю пітьми. Все заповідне у шпари душі б заховать, остраху втрати позбувшись навік. Карти безсилі вмістити невидиму п’ядь, втиснути в погляд буденний під ширму повік. Тут, що не крок, під ступнею вершина і та обітована шир, від якої світи тьмяніють. Може, никне гора чи маліє у ній висота, чи шпилястих вершин на карті стирається лінія. Цей підйом лише твій, у якому зродивсь обрис бескиду, вільний від часу і тліну. Значить, є воскресіння і ти – проводир гніву й сили, які не толочать сумління. Це Георгій своїм відчиняє мечем водобій полонений, щоб розпластану плоть оживити. Проступає звитяги сіль пекуча і щем, а ще те, що тебе не зуміло скорити. Тож, виходить, – існує земна краса, самоцінна й провинна, як прихисток чар. Вершник, здобич віддавши на поталу псам, нездоланний, бо вміє втрачати дар. Тут і тепер – в сьогочассі нема таїни. Звихрена мить після бою стікає в пісок. Хто ми для часу? – Нелюбі, чужі сини; від появи до смерті напнутий тонкий волосок. Через те, коле в серце ось ця просторінь, весь родовід перебравши, мов чотки, знову манить квітами вкрита зелена черінь звісткою предків, правічним зовом. Бачу, сховок для скарбу – тісний; не вберегти тайкома. Ворок вістей перерве тихоплин безгомінь. Отже, в дорогу, щоб зачерпнуть з джерела обома, світооколиці втіленням ставши прецінь.   ***   Я буду берегти І прогріх, і провину. Сувій воскресне ниткою; Розрадою єдиною Обернеться журба.   Надія відцуралася, Лишивши віру свідком, Що наді мною світло, Таємне і нізвідки. *** Скачено із сайту Буквоїд 2008-2024 http://bukvoid.com.ua/library/tetyana_dzyuba/chi_pamyataiesh_podvirya_i_tsvit_tihe_podvirya_use_v_bilih_vishnyah._perekladi_z_bolgarskoi/