Платон Воронько На цвинтарі забутого села... На цвинтарі забутого села, Що вимерло в війну і не воскресло, Квітують без і сива ковила, Закручена вітрами в перевесло. А доокіл жовтіє степу мідь З намуленою річкою мілкою. Край цвинтаря самотня юнь стоїть, До кетяга торкається рукою, Немов до материнського плеча. Питаю: – Хто тут – батько а чи мати?.. – Не відаю...– Розгублене дівча Печаль очей спішить в бузку сховати. – Лишилась я маленькою сама, Дізналась потім, що в степу знайшлася, Де Інгулець кургани обійма...– Скупа росинка в листі зайнялася – Сльозиночка палюча степова. А дівчина підводить руку вище, І мамина розквітла голова До доньки хилиться з курного кладовища. *** Скачено із сайту Буквоїд 2008-2024 http://bukvoid.com.ua/library/platon_voronko/na_tsvintari_zabutogo_sela.../