Леонід Глібов Вовк та ягня На світі вже давно ведеться, Що нижчий перед вищим гнеться, А більший меншого кусає та ще й б´є — Затим що сила є... Примір не довго б показати, Та — цур йому! Нащо чіпать?.. А щоб кінці як-небудь поховать, Я хочу байку розказати. Улітку, саме серед дня, Пустуючи, дурне Ягня Само забилося до річки — Напитися водички. От чи пило, чи ні — глядить: Аж суне Вовк — такий страшенний Та здоровенний! Та так прямісінько й біжить До бідного Ягняти. Ягняті нікуди тікати; Стоїть, сердешне, та дрижить... А Вовк, неначе комісар, кричить (Він, щоб присікаться, знайшов причину): — Нащо се ти, собачий сину, Тут каламутиш берег мій Та квапиш ніс поганий свій У чистую оцюю воду? Та я тобі за сюю шкоду Ти знаєш, що зроблю?.. Як муху, задавлю! — Ні, паночку,— Ягня йому мовляє,— Водиці я не сколотив, Бо ще й не пив; А хоч би й пив, то шкоди в тім немає, Бо я стою зовсім не там, Де треба пити вам, Та ще й вода од вас сюди збігає... — Так себто я брешу? — тут Вовк йому гукнув. — Чи бач! Ще і базікать стало... Такого ще поганця не бувало!.. Здається, ти й позаторік тут був Та капості мені робив... Тривай же! Ти думаєш, що я забув? — Помилуйте! — йому Ягнятко каже,— На світі я ще й году не прожив. — Так брат твій був. — Нема братів. — Так, може, батько, Коли не дядько... Або ж хто-небудь з ваших був... Хіба не знаю я, не чув, Що ви усі мене б із´їли, Якби вловили? Собаки й вівчарі твої, Усі ви — вороги мої: Од вас мені життя немає... Ще мало я терпів? — Так чим же я вам досадив? — Ягнятко, плачучи, питає. — Цить, капосне! Либонь, не знає... Ще й огризається, щеня! Що ти за птиця?! Ти — Ягня! Як сміло ти мене питати? Вовк, може, їсти захотів!.. Не вам про теє, дурням, знати! — І —Вовк Ягнятко задавив... Нащо йому про теє знати, Що, може, плаче бідна мати Та побивається, як рибонька об лід: Він Вовк, він пан... йому не слід... 1854 *** Скачено із сайту Буквоїд 2008-2024 http://bukvoid.com.ua/library/leonid_glibov/vovk_ta_yagnya/