Іван Корсак Випадкова зустріч Жаба тисла Петра, відколи за довгою фурою, наче хвіст диковинного ящура, опустився, гойднувшись, шлагбаум митниці. Жаба маленька така і зеленкувата... "Ні дідька толкового для нашої спільної справи Олексій не зробив, - ворушилося і підростало в думках зелене створіння. - Прокрутив усе я, а він розпрягав лише зв’якало і ліпив горбатого... І з якої ласки за це пополам ділитися?" Заробляли Петро з Олексієм тепер разом, як прокукали перед "дембелем" в одній луганській камері останні роки: Петро за грабіж на дорозі, "мокрі" були діла, Олексій - за квартирну крадіжку, при котрій бабця-хазяйка, здивовано гикнувши, віддала несподівано Богові душу. А як вийшли кореші майже разом за ворота з гербом, Олексій заприсягся: - Не хочу більше, щоб сірий барон пхав мене у канарку тещину... Давай заробляти чесно разом. -Давай, - кивнув по хвилі Петро. - Я теж хочу чути, як вільна пташка булдирить... І літали фури трасами та автобанами, і свистіли за ними вітри, закручуючи за собою кучеряві вихори. Весело хлопці шкірили зуби, висуваючи голови крізь вікно кабіни, тішилися дитинно вітрові, сонцеві і життю. Мчали у фурах заокеанські м’ясні продукти морожені, зовсім свіжі, майже ровесники корешів, мчало інше добро, куплене за мізерну копійку, а цінувалося тут в тлусту і шелестку асигнацію: шелестіли лиш єврики й долари у вічно голодних натщесерце пальчиках митників. Ладилося і вдавалося все у Петра й Олексія. Знову і знову мчали автотрасами фури, і менти, ще здалеку забачивши їх, віддавали поважно честь, а судді в ман­тіях, коли тицяли їм у кишеньку ваговитий конверт, стиха кланялися, наче смиренні монахи. Цього ж разу Петра облишила втіха удачі, від якої тужавіла кров і видзвонювало від пружного азарту тіло, натомість маленька зелена жабка парафінки йому підкидала: "Олексій балду ганяв та жихтарив з лазуриками отими, а мені ділитися пополам". То ж як тільки попорався з розвантаженням, мотнувся Петро злачними барами на міській околиці й таки знайшов третього свого кореша камерного Андрія. Височенний і не по літах повнотілий, гора несформованого тіста, Андрій зі спокійним, навіть скорботним виглядом, цмулив незрушно пиво, а довкола, мов навкруг справжнісінької гори, пливли й мерехтіли цигаркові хмари. І очі Андрія, немов дві маленькі родзинки на велетенській тарелі, були такі ж незворушні. Через цвинтарний спокій отой навіть колонія його за довгі роки не розкусила: казали одні, що він знаний кілер, а інші тихцем плескали, що шавка він звичайнісінька, завгосп, що проштрафився. Але на всяк бокували десятою дорогою. -Олексія треба пришити, - не церемонився Петро, присівши. - Оскома у мене від нього. -Тища баксів, - навіть не кліпнули дві родзинки на безкраїй тарелі, тільки хвиля від видиху злегка гойднулася плечем з незагуслого тіста. Посидів, чарку собі замовив Петро і вихилив. -Заметано, - мовив урепгг та поклав пачку зелених за Андріїв кухоль. А через годину яку гора тіста Андрієвого перекотилася через поріг вже Олексієвої квартири. -Ну? - спросоння мугикнув господар, немов привітався. -Замовив тебе Петро, - цього разу родзинки кліпнули. -Ну? - не змінивши тону, ще раз мугикнув господар. -Дві тищи, - проказала таріль, - і тоді Петра самого пришию. Почалапали кудись Олексієві капці, щось там шкрябали, та врешті целофановий пакунок ліг на долоню кореша Андрія. Клацнула засувка у дверях, мов зубами тюремна вівчарка, яку роздражнили. Через тиждень Петрові зателефонував Андрій і звелів бути у тому ж барі. -Гаплик, - колихнулося тісто за столиком і з кишені широченного, мов піратський парус, піджака вигулькнула фотографія. - Тільки того... Заметися про всяк кудись у велике місто на місяць... На кольоровому фото був Олексій. Він лежав, розкинувши руки, на якісь курній дорозі, кругла пляма виднілася на правій скроні, і патьоки застиглої крові червоніли на щоках та біля вуха; трупна чорно-зелена муха встигла всістися біля брови. Петро, булькаючи, налив у фужер горілки майже по вінця, одним махом перекинув у горлянку, аж хрящуватий кадик взад-вперед заходив, мов затвор карабіна, і відразу ж підвівся: - Знайдеш, коли буду потрібен. У великому місті на місяць Петро пішов у загул. Шалапутні якісь компанії, дурнуваті музики, дешеві дівки і нещасна досвітками голова: розривало від перепитого скроні, у потилиці мов засів величезний вухналь, все тріщало по швах, хоч стягуй ту голову обручами. Ще зрання похмелявся, на якусь мить світ знову набував звичних обрисів та кольорів, але то лише на лічені хвилини - далі знову все перекошувалося, пливло й мерехтіло, ламалися дерева, хиталися будинки, привидами похитувалися перехожі. Дійсне усе, тільки розмите, мов світ крізь віконну шибку у рясну літню зливу. Та одного ранку Петро сказав собі: крапка, котушка вся моя розмоталася. Він уперше, не похмелившись, брів велелюдною вулицею, світилося над ним небо наївною синню, мов розмальоване дешевою аквареллю безхитрісним першокласником, листя лип і каштанів, ще не припале їдкою пилюкою, таким тендітним і ніжним було, мов дитяча щока; світ поволечки народжувався, утверджував свою справжність. Задивившись, Петро мало не лоб у лоб зіткнувся із зустрічним, спинився і закам’янів. «Олексій», - неймовірна, нереальна ужалила думка. Змигнув страх, як віддалена блискавиця, страх перед ожилим покійником, що чалапав перед ним людною вулицею і бубонів щось заклопотано у мобільник, шкіра стягувалася на спині і холонула, наче хлюпнув хтось на неї крижаної води. «Невже? - сполотнів в свою чергу ураз Олексій. - на власні ж я очі зирив, як автоматною чергою навскоси...» Зіткнулися обоє і заціпеніли , мов їх похапали корчі, тільки в Олексія обличчя стало витягнутим, як на комп’ютері роблене. Кілька миттєвостей не могли вони аніруш, аж поки одночасний здогад не вимкнув отой жахітливий параліч і гарячково-панічне метання думки: «Він - не він?» А коли параліч вимкнувся, реготнули обидва одномоментно, той регіт, з підхлипуванням, наростав лавиною і вже перехожі сторожко бокували і в поглядах легко читалося «сім за вісім». Регіт раптово згас, мов кадр з телевізора, коли зникає струм. Отерплі, як відморожені, руки тим часом відходили та верталася тяма. -Стривай,- тицьнув пальцем перш себе в груди Петро, а тоді Олексія, мов грати зібрався в квача. - Ти на тому світі, я - на цьому... І ми на одній вулиці? -Ні-і-і, - замислено хилитнув головою Олексій і собі тицьнув кореша в груди. - То ти там, а я досі живу. А от вулиця, чудасія, справді та ж... -Я ж бачив на фото тебе... -В білих тапочках... На курній дорозі. Підроблене фото, дешевка. А от черга автоматна навскіс і кров’ю залиті очі... -Інсценівка, братан, плюс літра томатного соку. Помовчали вдвох, як покійників пошановують. -Розвів нас обох Андрій. Як лохів. Шик. -Та подякуймо йому. -А як жити тепер? Вони стояли, мов укопані, поміж безупинного людського потоку на вулиці великого міста, і в цій суматосі, мурашиній штовханині та шарпанині не було до них діла нікому, як і їм ні до кого, стояли і щось то говорили, то мовчали, і потрохи пам’ятатися почали, а дерева з незапиленим ще та не закіптюженим листям, і будинки, і обличчя, що пропливали мимо, набирали природних своїх обрисів, відтінків та кольорів: в кожного у душі щось із хряскотом та болем різким ставало на місце, як стає часом вивихнутий суглоб, хоч з натугою й скрипом, але вертався світ призабутий, наче по ньому хтось, як по замурзаній кольоровій фотографії, проводив раз по разу вологою ваткою; все раптом знову ставало справжнім. *** Скачено із сайту Буквоїд 2008-2024 http://bukvoid.com.ua/library/ivan_korsak/vipadkova_zustrich/