Христо Черняев Вірші Єфремові Каранфілову Не гнуздайте нахрапом ніколи в житті лошака, не прив’язуйте туго його до обори, не кажіть, що немає куточка під небом просторим, де б хоч раз норовистий табун не брикав. Хай не знає вуздечку залізну на смак він ніколи і велику скорботу про втрачену далечину. Бо ж без нього сумним і порожнім стоятиме поле, якщо він не розбудить іржанням поранню весну, якщо він – плоть від плоті безмежжя і світла, і світу – не шугне, мов стріла блискавична, в долину й ліси, якщо він в полум’янім пориві не буде горіти, наче іскра, яку воскресив... Не гнуздайте нахрапом ніколи в житті лошака.     КАМІНЬ   Спізнав твій норов гордовитий – тупий чи гострий, наче ніж. Що в полум’ї тебе гнітити, що у скорботі – вистоїш.   В подобі скель, що мов завмерли, в палаців розкоші й красі ти не тремтиш од мрій химерних чи від пташиних голосів.   Тебе качають роки й ріки, пустошать сонце і дощі, щоб зрозуміли недоріки, що ти – той самий у душі.   Штовхнем тебе. І повні жалю, що ми – і мрії, і гадки – живемо тут нікчемно мало, а ти переживеш віки.     * * * У серці – біль глибокий, а в тому болі – вірш. Страждання. І допоки?.. Хіба за все простиш?   Земля – у круговерті. Згоряють день і ніч. А радість в лоні смерті – уже не варта ніц.   Натужно животію, розп’явши на хресті себе в хисткій надії на ці краї святі.   Прозріли. Безгоміння. Світ був таким і є. Сипніть мені проміння, що розсвітом встає.   І гілку прихиліте, хоч дерево й міцне, І дайте холод літом, щоб остудив мене.   І – грушеву монету, щоб важила в руках, щоб – осені тенета крилом розрізав птах.   І – в кучугурах зиму. Весь побілів, як сніг, – й душа заледве зрима обвіяла усіх.   Добіла сполотнілий… Не треба свіч либонь. З усього, що згоріло, я збережу вогонь.   І враз в мені засяють гірлянди світлячків, приваблюючи навіть заклятих ворогів.     ЄДИНА ЛЮБОВ   Я виліплю тебе з землі. Бо навіть крицю слабить хиба, щоб зберегти тебе навік – ти ж вічна, як цілушка хліба.   Щоб загубитися в дощах, життя закваскою бродити, тебе пилком з густих медів скрізь бджоли рознесуть по світу.   Я виліплю тебе з небес – щоб ти була далеко й близько й над невмирущістю землі від тебе сніп проміння бризкав.   Зіллєшся з хмарою, струмком; твоє освячено начало, щоб бути всесвіту кінцем. І тлінне щоб нетлінним стало.     * * *   Настільки я себе всього розкидав поміж вокзалів, між портів, будинків, по людях, у яких колись залишив свій голос і барвистий світлий погляд; настільки я себе розкидав, що навряд чи зберуся за життя колись цілком. Якщо й помру я на своїм шляху, все ж десь подумають, що я живий ще, все ж десь про мене будуть говорити, і довго ще листи і архівісти мою спокійну пам’ять не відпустять… Все ж залишуся в спомині малому і, може, в ньому житиму довіку.     * * *   Не стій на півдорозі. Треба йти. Веди птахів і трави у світи, й вітри – під квітів перелив дзвінкий. Хай обрії тобі плетуть вінки.   Не стій. Проте і не приспішуй шлях, хоч скупчуються хмари в небесах, бо вороття назад не буде, ні, минуле – цвіт зів’ялий на вікні.   Коли спинився, то навік спинись, та так, щоб обрії і зорі, й вись, вітри і птахи, і трава густа прошепотіли: «Йди! Чому ти став?!»   Тебе забуде учорашній день, сьогоднішнє тобі свій борг складе, а вже прийдешнє викує твій гнів в крові людей і плинові віків.     * * *   Вернися в найрідніший край. Твій путь крізь часоплин і пагорби черлені. Там знов надії поміж трав ростуть. Туди струмлять дві рейки, наче вени.   Вернися тихо мудрецем. Пройди на свій поріг між станцій при окрузі. Свої останні дні там знайдеш ти й своїх останніх найщиріших друзів.   Вернись додому птахом навесні, вернись, мов крокус, квітом на світанку, де від повітря й променів п’янів, згоряючи щоразу до останку.   На радість і скорботу повернись… до двох могилок скромних край дороги, тих, що і душу, і буття колись тобі дали на обширах розлогих.     ЧЕРЕШНІ ДОЗРІЛИ   Черешні вже дозріли. Чорний шпак клює їх заповзято і п’яніє. День синій і простий лежить, однак весна собі поволі даленіє.   Було, колись ти, босий одчайдух, вилазив на черешню постарілу, в пориві перехоплювало дух, і випромінював красу і силу.   Тепер, статечний, станеш під гілки, весна собі поволі даленіє... І від проміння робишся зірким, й зоря щаслива в листі паленіє.     КРИК   Так, нічого не сталось… Хвиля затяжна зі шлейфом білим розбивалась на піскові без угаву геть, як учора. Звільна глибина морська стемніла, й даль межу її сховала. Посіявсь дощ невпинний. Вітровій подув студено на тополі віти, і поріділо все верхів’я раптом їй. І згасло з листям при дорозі тепле літо. Завмерло все… Знелюднів пляж розлогий. Змінило море синій свій блават. В душі моїй мрячить весь світ вологий. Кудись біжить стежина і вертається назад з горіхом нерозбитим. Так все природно і, знати, усе гаразд, на звичнім місці: і хвиля, і пісок, й міста, медузи всі і мідії при скелях грубуватих; та інші в погляді ростуть чуття. Аж знову все те саме… Невблаганний мене взяв холод в пастку крижану, в обійми міцно закував, мов камінь. Тож, скам’янілий, в сутінках тону.     * * *   В задумі море. Тим-то й безгомінна вода у синій сутності своїй. Їй кожна усміхається піщина край берега. Відколи світ стоїть всякчас рибалки закидають сіті, а сонце все до заходу бреде у безбережному, як вічність, світі, там, де щезає кожен божий день.   В задумі море. Пестить ледве чуло розлоге крайбережжя кам’яне. Блаженно скрізь. Немов уже й забуло своє виття недавнє навісне.   А може, снить і бачить грізні бурі і хвилі, що невлад ревуть віки і повергають небеса похмурі. Хіба ж поет душею не такий?   А може, бурі у його глибинах незвіданих народжені колись, й воно вчуває, що близька година, щоб встати й покорити вись. Отож грозити буде що є сили усім – і Богові, й дияволу – відтак…   Я споглядаю посміх той премилий й лишаюсь незворушним, як моряк. Бо ж снить воно і бачить грізні бурі і хвилі, що невлад ревуть віки і повергають небеса похмурі… Хіба ж поет душею не такий?     І ВІЧНЕ ВИМІРУ НЕ ЗНАЄ...   До суші море йде поволі з часів прадавніх. Здалека доносить запах мідій, солі. Голубить хлопчика рука прибою, хвилі білий гребінь йому сягає аж до ніг. Такий момент – неначе треба, щоб трепет я прочути зміг. Прибою згуки з вітровієм на крилах чайки відлетять. А море – небо… Дві стихії я славлю в літню благодать. Їх сяйво в мене проникає і живить кров мою земну. І вічне виміру не знає, як узбережжя. Промину і тихим, і різким собою, і вічний, і стрімкий, як мить: з душею – мушлею тремкою, що морем сповнена шумить.     ДЕ БЕРЕГ ПРОСИНЬ ОБІЙНЯВ   Це море, тільки розгойдай, на пляжі вихлюпнеться з люті. І борознить одвік вода мартина тінь у сонну сутінь.   Ген-ген – за обрієм німим – мандрівний корабель щезає, і подумки ти, звісно, з ним – як промінь в синяві безкраїй.   Рибалка стишує човна і сіттю волоче по глибу, і скаче біло-срібляна над хвилями тривожно риба.   Де берег просинь обійняв, дав людям дім, птахам – простори, гойдає тихо світло дня, як корабля – спокійне море.   Вода і суша – повсякчас то в герці, то в обійм полоні. Піщинка й цілий світ нараз, і солод – у ковтку солонім.     МОРЕ І СУША   Іскриться синіми лиманами бурхливе море на вітрах і бурунами неслухняними клює свій берег, наче птах.   А чайки топчуть піну в галасі від сполохів морських іскрінь, і їх несе, де ген прослалася курна, гаряча широчінь.   Аж тільки суша із халупами, з мушвою, запахом важким – могильник з риб’ячими трупами, а не привільна моресинь.   І хвилі там застигли в камені, і омертвіла світу твердь. Що стануть чайки отуманені, зриваються із криком геть –   туди, де море світ погойдує і вимальовує свій пруг, і де ведуть одну мелодію життя і смерть, і все навкруг.     * * *   Ви бачили коли, як блискавка, якою темний обрій хтось розтяв, розхитує, лишивши спокій високо, сподіванками сповнене життя? Періщить дощ... Струмини – пуги-змії – січуть по запилюженій землі, допоки начисто її не змиють… А вам хоч раз до нитки довелось в очисний дощ промокнути якось? А повів теплий вам в обличчя дув од мокрої сорочки, що на сонці залишена сушитись у сторонці? – То найчистіший, наймиліший дух! Якщо себе хто з вас у день паркий відчув кімнат і кабінетів бранцями, чи можете тоді спізнати вранці ви натхненне свіже дихання дощу?     ПІВНІ   Півнí. Од рання – аж рум’яні. Півнí. Безсонні, мабуть, теж. Подвір’я наші полум’яні од їхніх доль тепла-пожеж.   Постійно гребінці до хмари, в очах незмигних світ затих. Півнí. Життя, немов дзиґарик, по колу рухається в них.   Горіння й сил удосталь лютих попід червленими крильми. Бо як тоді, скажіть, збагнути завзяття те серед зими?   І в добрий час – як душу-пустку поглине безпросвітна ніч, – вони розплутають мотузки пітьми… Багрянцеві півнí.     * * *   Простягни руку. Відірвеш клаптик синього неба. Нехай буде тобі за прапор... Відкрий уста. Заспіваєш одну солов’їну пісню. Нехай буде тобі наче гімн... Пригорни пшеничне колосся. Відчуєш, як від чистого соку землі виростаєш угору. Нехай буде тобі заповітом... Піди за мурашкою. І побачиш, наскільки крутим є цей світ. Нехай буде тобі він мірилом...     ПОЕЗІЯ   Поезія не проминає в повітрі, у землі, у винах. Вона – в потребі Батьківщини, неначе коник, непримітна.   Ми все вчимося бачити її, і прочувати, й передбачати, насправді ж вона утричі простіша є, як небо, всеосяжна. І всупереч різним теоріям, стилям й абстракції, вона повториться в живому подвигу чи розцвіте в акації.   Поезія дає слабкому – кров, жар – сильному. Поезія – не форма і не слава. Світ – найпростіший. І наймиліший.   © З болгарської переклав Микола Мартинюк *** Скачено із сайту Буквоїд 2008-2024 http://bukvoid.com.ua/library/hristo_chernyaev/virshi/