Ганна Заворотна Монолог Я… Так, я. Я – та, котру ти шукаєш. Я – та, котру ти так довго шукав. Можливо, я – навіть та, про котру ти мріяв ще у студентські роки. Може, я – тонка і ніжна грецька амфора, завезена до твоїх степів скіфами. Може, я – тендітна кружальна кераміка, яка зачарує тебе своїми візерунками. Може, я залишена для тебе з часів доби бронзи і вражу тебе примхливо окресленим вінцем. Так, може, я навіть просто груба пеньківська кераміка без орнаменту. Та, все одно, ти шукаєш мене. Я відчуваю, як ти наближаєшся. Я тремчу у передчутті тієї миті, коли ти візьмеш мене до свої сильних рук і знову покажеш мене Сонцю. Я чекаю на нашу зустріч не менше за тебе. А буває так, що ти поспішаєш. Ти не помічаєш мене. Ти розбиваєш мене на шматки. Тоді я кричу від болю. Я плачу під ударами твоєї лопати. Та ти мене не чуєш. Чому?! *** Скачено із сайту Буквоїд 2008-2024 http://bukvoid.com.ua/library/ganna_zavorotna/monolog/