Борис Грінченко Панько Панько останній ускочив у дерев´яний великий цебер до чотирьох товаришів і гукнув машиністу: — Пускай! Цебер почав спускатися в шахту спершу тихо, а далі все швидше й швидше. Він хитався на всі боки, і шахтарі повинні були часом відпихатися від стін, щоб не вдаритись об їх,— тоді б усі сторч головою могли полетіти в шахту з розбитого цебра. Але шахта була не глибока; чорні стіни промайнули швидко, й шахтарі вже були на дні. — Ну, вилазь! — сказав Панько й сам вискочив перший, держачи в руках динамітові патрони. Товариші почали вилазити за їм з струментом у руках. Зараз же біля сторчової шахти пробивано новий хідник. Але величезна брила кам´яна, зустрівшись на дорозі, не давала йти далі. Шахтарі мусили розбити цю каменюку динамітом. За кілька ступнів вони були вже там, де треба. Нахиляючись, вони пройшли,— чи, мабуть, краще сказати — пролізли у почату нору. Там було мокро й темно. Дві лампи шахтарські, блимаючи, освічували чорні стіни і не менше чорні шахтарські обличчя, тільки зуби та очі біліли на тих арапських обличчях. Робітники почали оглядати камінь. — Ну, з їм буде морока! — промовив один. — Та здоровий! — додав другий. — То нічого, що здоровий, а ось подивимось, як його пробивати,— сказав Панько.— Ану лиш давай свердел! Почали вертіти камінь, б´ючи по свердлу молотком: камінь мало подавався. — І що б було кращий струмент узяти! — сердився Панько, що порядкував ділом.— А то цим — до вечора не зробиш дірки. — Та й вечір недалеко,— озвався хтось. — І добре, бо вже й кістки болять на цій чортовій роботі,— додав один шахтар. — Не журись! — одказав молодий високий парубок,— зате завтра неділя, погуляємо! — Погуляємо! — трохи зло відказав йому чоловік з бородою. Він приходив на роботу з села і мав сьогодні йти додому, несучи свій заробіток сім´ї. Парубок же той жив на шахті і всі гроші витрачав на себе. Перший був порядний господар і не міг бути прихильний до шибайголови шахтарської. — Погуляємо! Вам усе тільки б гульки справляти! За гульками й діла не знаєте. — А якого я діла не знаю? — розсердився парубок. — А от такого, що тебе посилано взяти путящого струменту, а ти взяв казна-що. — Велике лихо! — відмовив парубок.— Як треба буде, то підіймусь та й візьму кращий. — А воно й справді треба взяти,— промовив Панько. — Ану лиш добудь! — Круть-верть — зараз буде! — сказав парубок.— Ходім, Семене! Другий парубок, той, що лаяв роботу, пішов з їм до цебра. Три шахтарі посідали, прихилившися спинами до каменюки. Двоє почали зараз же крутити цигарки і позакурювали їх від лампи, що причепили збоку на стіні. Панько не курив. Він дуже втомився. Сьогодні йому було багато роботи. Хотілося відпочити. Поки товариші курили й розмовляли, він мовчки сидів, приплющивши очі. Залюбки згадував, що сьогодні піде додому, обмиється, відпочине й побуде в своїй сім´ї. Сім’ї всього — жінка молода та маленький син, років три йому було. Влітку Панько хліборобив, а взимку заробляв по шахтах. Цей заробіток давав йому змогу не вбожіти, ще трохи й підправляти своє господарство. Він тепер думав про свою теплу чистеньку хатку. Вона так і в´являлась йому, а серед неї Одарка. І обличчя в Одарки так наче всміхнулося до нього. Якесь любе, лагідне почування обняло Панька, і йому так схотілося швидше туди, до неї й до сина. Ну, Данько запевне спатиме, як він прийде, але завтра вже ж спитається: — А со мені татко принесла з сахти? Чудний! Завсігди з матір´ю, чує, як на неї кажуть «вона», то й собі на всіх,— і на чоловіків, і на жінок,— почав казати «вона». Треба буде взяти йому в крамниці яку канхветину. Бо так тобі любо обніме за шию та й каже: — А со принесла? А Одарка дожидатиме його, хоч як пізно він прийде,— вона не ляже... Усміх осяйнув умазане в сажу чорне обличчя Панькове. Йому знову схотілося побачити Одарку зараз біля себе... Ні, самому бути зараз біля неї... — А ось і ми! — гукнув голос мало не над самим Паньком. Панько розплющив очі. Парубки вже вернулися з струментом. Треба було робити. Трохи нехотя відірвався Панько від своїх мрій і встав. З новим струментом робота пішла краще. Але все як каменюка подавалася погано, бо дуже тверда була. — Та ну його к бісу,— всі руки обшмугляві — промовив чоловік з бородою, спускаючи руку з молотком.— Буде й стільки! — Не глибоко буде, не розірве враз,— сказав Панько. — Дарма,— удруге можна, коли треба буде. Панько позастромлював у попровірчувані дірки патрони. — Ну, хлопці, гайда в цебер! Я зараз позапалюю гноти. Чотири шахтарі пішли до цебра, покинувши Панька запалювати. Парубок зачепив старого: — А що, от і приніс, що треба, й не загаялись. — Мовчи вже! Про тебе й кури сокочуть по смітниках, що ти такий моторний,— відмовив той. — Та про мене хоч кури сокочуть, дядьку Андрію, а про вас і того нема! — відказав парубок, улазячи в цебер. — Га-га-га! — зареготалися шахтарі.— От так утяв! — Утяв! — розсердився дядько Андрій, уже стоячи в цебрі в той час, як інші ще влазили. — Утяв! Якби йому язика втяти, так ото було б добре! А то дуже довгий,— щоб не придавило коли в шахті грудякою. Шахтарі знову зареготались, і під регіт парубок гукнув угору: — Піднімай! Цебер смиконуло й піднесло вгору. — Стій! стій! — скрикнув дядько Андрій. — А Панько? За реготом та за спіркою шахтарі зовсім забули, що Панько мусить сісти з їми. Вони зирнули наниз і побачили Панька. — Стій! — згукнув з усієї сили парубок. Цебер спинився. Панько все це бачив. Він одразу згадав, що патрони позабивано неглибоко, що гноти були короткі. Вибух мусить бути зараз — ось-ось. Коли цебер спуститься, то каміння вдарить просто на товаришів. Все це він зрозумів за одну мить. «Що бог дасть!» — промайнуло у його в голові. І перш ніж товариші встигли гукнути, щоб спускати, він голосно крикнув: — Піднімай! Цебер знову смикнуло й відразу винесло нагору. Панько повернувся, щоб кинутися набік у другий хідник. Але саме в цю мить із темряви блисконуло ясним огнем, потім ударило, і важкий гугот струсонув шахту. Панько почув, як щось штовхнуло його в груди й кинуло вавзнем. Як дим розвіявся, товариші кинулись у шахту. Панько лежав зараз же тут, і його груди були однією великою кривавою раною... *** Скачено із сайту Буквоїд 2008-2024 http://bukvoid.com.ua/library/boris_grinchenko/panko/