Богдан Смоляк Моцарт, господар, інші Повість-колаж у нофах (новелах однією фразою)   Маємо суцільний позачасовий простір виявлення людського творчого чину – від його емоційних зародків до трагічного змагу зі вже набутою емоційністю. У цьому просторі і Моцарт, і теперішній галицький господар можуть розкритись як однакової потуги моцаки.   Господар   Це історійка з життя працьовитого чоловіка, який другого ж по дні свого сімдесятиліття грудневого ранку, замість того, щоб, промівши в новому снігу стежку до мурованого хліва, де під дверима знемагали від життєвої нетерплячки білі й рябі кури, а пообіч уздовж стін у добротних клітках прокліпувалися дебелі кролі, і от замість упорати це все, відтак, легенько поснідавши недосмаженим домашнім яєчком на сметанці, братися до звичних, як принагідна розмова з дружиною, цілоденних господарських справ і вже до вечора мати спокій, – який із того всього лише «кукурудзою підсіяв курву» й «буряком почистив кролям зуби» (так сам полюбляв висловлюватися), прихилив двері хліва, вернувся до хати і, намагаючись поскрипуванням паркету не насторожувати дружину, яка вже, певно, збудилася, але ще не встала, майже прошмигнув до кухні, всівся за  кухонний стіл – сільничка посередині – й почав пригадувати своє минуле життя, а що воно в нього ще зі шкільних передвоєнних літ, та й згодом, коли вже механіком працював на великому підприємстві, було низкою найнеобхідніших життєвих старань, то не міг пригадати нічого іншого, ніж те, що досі має, тому засумував, і навіть легенько просльозився, і навіть зітхнув чи позіхнув, що, можливо, одне й те ж, поклав голову на стіл, забувши підстелити долоню, і впав у сон – заснув так швидко й міцно, що й сам здивувався б, якби тільки міг, такому повороту своїх безподійних подій, що збоку це нагадувало передопераційне занурення в наркоз, хоча, звісно, жодного «збоку» не могло бути, бо його підсвідомість,  якнайкраще подбавши про місце та час, кинулася на допомогу своєму спрацьованому власникові, а вона, на відміну від нього, знала і з чого почати, і до чого вести, щоб він отримав бажане й належне, про існування якого лише невиразно здогадувався, – отож, чоловікова підсвідомість миттю розібралася з необхідною інформацією й заслала її в його сон, у якому за якихось чверть години мали відбутися перші дива відродження прихованого людського життя – ні, не того, що його людина могла старанно замовчувати, щасливо забувати, а того, що відбулося або задовго до народження її припізненого земного самоусвідомлення, або ж стало закладником майбутнього народження її здатної до матеріалізації думки, – хай там як, але розпачливе пригадування спрацювало, і чоловік угледів себе… на театральній сцені: він, молодий та енергійний кожним-кожнісіньким своїм членом, був старим кучером, якого добре розуміють коні, однак геть не тямлять люди, а що справжніх коней не виведеш на кін і глядачі й актори змушені уявляти їх, то він, бувши стоїчно-неперетворним, по-своєму й скористався цим правом на уявлення: інтонаційно своїх сценічних партнерів мав за коней і людей у залі – за партнерів, які встигають лише підігравати йому своєю неослабною увагою, і це змусило його вдатися ще й до суфлерства, яким не раз шикував завдяки своїй чіпкій пам’яті, правда, тепер при цьому раз у раз забуваючи стишити голос до шепоту, через що чужа репліка раптом ставала його, і він спритно вив’язувався з цієї подвійної, а то й потрійної ситуації, коли ж вистава добігла кінця – перескочив рампу і, не знімаючи перуки, всівся посеред п’ятнадцятого ряду зали і так пас очима голий кін, аж поки з якогось закутка спорожнілої хоромини не долетів до нього чіткий шепіт: «І хто він насправді, той вуйко? А скаче, як дітвак… Ще не бачила-м такого…», тоді схилив голову і миттю натягнув під свою фірманську личину машкару столітнього діда (припас її для такого випадку), відтак обернувся до цікавих і демонстративно зняв першу маску, – десь вражено ойкнуло й затупотіло до виходу, а він ще довго сидів посеред напівтемної зали та уважно дивився на сцену, немовби бачив на ній і себе, й інших акторів, і стало йому гірко від усвідомлення самої суті лицедійства, яке ніколи не здивується саме собі – як машкара, напнута поверх іншої машкари, через що змінився його сон: чоловік був уже… славним музикою, струнким та ледь усміхненим, із витонченими пальцями на чутливих струнах, які вміють говорити про все на світі, а найбільше – про любе багатьом щастя душевної радості, але якось, граючи Сен-Санса, раптом відчув, як мелодія починає відокремлюватися від струн і його пальців, що вони не встигають за нею, чіпляються за неї, тож він, вражений до глибини усіх своїх чуттів, опустив інструмента до ніг, але ніщо не скінчилося – музика й далі повнила залу, її хвилі лише торкалися його, як протилежного берега, а того, іншого-ближчого, й не було ніде, і хоча, можливо, так і мало статися, бо звідки тоді взялися оплески захоплення, та він, похиливши голову, важко зайшов за куліси, з гірким переконанням, що віднині завше наздоганятиме чудову чужу мелодію, що вона чомусь тікатиме від нього невідомо куди – певно, до свого творця, і тому новий сон господаря явив йому… письменника – таки його, проте в літах: високе, збрижене роздумами чоло, спрямований то в себе, то понад людські голови погляд, рухи рук, що нібито готуються обійняти всіх та усе відразу, чудна поривисто-обережна хода, якою тільки й можна наближатися до безодні, – усе це з першого разу западало в очі стороннього і неодмінно викликало усміх, за ним слово вітання чи прощання, яке він сприймав якось усім єством, усотуючи, ніби промокальний папір вологу, – з раннього дитинства рідне слово звучало йому музикою, збуджувало в ньому, як у деці скрипки чи гітари, мелодійні луни, і він завжди йшов назустріч розмові, любив світанок за його чутливість до перших, а надвечір’я – до останніх звуків та слів, тому ввібравши слово привіту, зупинявся й відповідав: «Дай, Боже, здоров’я», і уявляв собі, що промовлені ним слова зграйкою пташок углибають у небесну височінь, щоб випросити в Господа для тих, із ким привітався, назиченого здоров’я, і відчував, як їхні серця добрішають в очікуванні неоціненного дару, і йому вже легко було класти слова на папір, бо знав силу слова за будь-яких обставин, навіть на паперовому клаптику, навіть тоді, коли папір засліплює своєю білизною й незайманістю – все одно між ним і словом існує незбагненний зв’язок, завдяки якому рано чи пізно постане суто авторський сердечний текст, і тому писав без остороги, не боячись спіткнутися на словесній фальші, а коли вона бозна-як прокралася в його писання (сталося це після гучного відзначення його ювілею) – не зумів собі пробачити, наразі перестав писати і перебрався до старенької батьківської хатини в надбужанському містечку – жити на звичайні пенсійні гривні, підпираючи їх плодами саду й городу, – і таким стовідсотковим збігом явного й сповидного завершився несподіваний ранковий сон господаря, чиї таланти були вельми великими, і мусили якось виявити себе, і мусили, поступаючись місцем талану, залишитися бодай у нечітких спогадах чоловіка, щоб утверджувати неповторність не так свою, як насущних людських  старань.     Мишка        У їхній домівці порядкувала біла мишка (сірою можна було б назвати саму літню господиню з педагогів – жінку тиху й затаєну в своїх прагненнях, від бурхливого емоційного сплеску до сплеску, та лише в тому разі, якби вона не перечила), а зараз йдеться таки про справжнє біле мишеня, яке з’явилося на цих двадцятьох квадратах партерної території два роки тому – якраз напровесні, коли виснажені зимовою облогою жінки – господиня та її красуня-донька,  випробувавши всі засоби стримування невідь-звідки прибулої взаємної неприязні й розуміючи згубність та неможливість цілковитого її стримання, вже готові були потягти одна одну мітлою за якесь там поперечне слово, але вжахнулися й задумались, а донька ще й, глянувши в люстро, встигла помітити, як при тому риси її прегарного обличчя розсипалися, ніби квіти  необережно трученого букета, і вона провела поглядом довкола себе підлогою на майже божевільну думку, що позбирати їх уже не вдасться, – і враз усім єством відчула, власне, воно навіть оформило те відчуття конкретним «шусть», чи словом схожого звучання, що хтось третій мав би й міг зібрати розсипане, навіть запобігти такому розсипищу, але людині це не до снаги – вона надто велика й помітна для цієї вкрай делікатної справи, та й час від часу тут гостював уже дорослий син і внук цих жінок, – ні, то мав би бути навіть не песик або котик, а, скажімо, морська свинка чи… яка вимагатиме мінімум уваги до себе, натомість належачи двом, бігаючи від однієї до іншої і таким чином поєднуючи їх і допомагаючи їм спілкуватися й тоді, коли нема до цього охоти, – і невдовзі поселилася в них мишка, бо хтось відраяв господиню зв’язуватися зі свинками через їхню схильність до… забула вже й до чого, а біла мишка, обов’язково з «к» між «ш»  й «а», мовляв, усе-таки вміє… вже й забула що, тим більше, що така живе в когось із добрих знайомих і чудово себе зарекомендувала («Я розмовляю з нею, коли цілий день вдома, і вона відповідає мені якимсь усвідомленим покручуванням  хвостика!»), та й нова мешканка відразу ж підтвердила високий спілкувальницький клас своїх родаків і себе самої, вийшовши з хатинки, з якою її купили і яку поставили в затишному закутку між шафою і підвіконням, – отож вона, ще не нагрівши нового містечка, підкотилася до жінок навпроти і зупинилась акурат між ними –начебто  запрошувала їх підійти до неї, а отже, одна до одної, бо за такої близькості саму мишку можна було б не брати в рахунок, хоча це, звісно, домисел автора, ні на що не опертий, якщо мати на увазі першовідчуття двох жінок: вони впускали, ще й запрошували у свій дім третього, наразі чужого, може, – хто ж його знає? – й ворожого, і при тому покладали на нього таку велику надію, що й мудрій людині дай Боже виправдати її, ну, хіба що досвідченому психологові – але таки досвідченому (саме психологом із дещицею досвіду була донька господині, й ось до чого все докотилося…), однак тепер вони збадьорилися, глянули одна одній в очі, всміхнулися й ступили до своєї білої мишки, якій у цю хвилю доручали себе так охоче, що вона від захвату ледь чутно й мелодійно запищала, миттю збігла на рамено схиленої до неї господині, далі так само спізнала плече її доньки, не забувши лизнути крихітним рожевим язичком вухо тієї й тієї, і раптом домовито зиркнула мачинками очей у бік кухні, звідки дихало обідньою смакотою, і жінки з мишкою заквапилися туди, позаяк тут хтось  голодний, і напівскляні кухонні двері  легенько причинилися за ними.     Особняк   Він змалку хилився до тих, хто казав йому «ні» або йшов од них геть, хоча спочатку на перших голосно кричав, а других, наздогнавши, намагався побити, як згодом зрозумів, – щоб з’ясувати їхню силу, психічну й фізичну, бо  інтуїтивно передчував себе в цьому світі далеко не найміцнішим, адже навіть мама могла час від часу боляче карати його ляпасом по задку, а батько, так  той інколи одним словом примушував сина затамовувати сльози й образи аж до наступного разу, і він ніколи не плакав на повну силу, щоб завжди мати запас плачу на випадок, коли сліз бракуватиме навіть для мами, яка часто проганяла його надвір, а потім, як медик, оглядала синові щоки й долоні, вишукуючи на них ознаки впливу того двору, з його свіжим повітрям та брудом, тож він гордо показував їй болотяні цяточки на своєму виду, не кажучи вже про долоні, за збудженням і дитячою бравадою приховував свої повсякчасні невдачі у стосунках з іншими дітьми: замовчавши або трохи відбігши від нього, вони не бажали слухати його і робити так, як він робив, а він, випробувавши твердість їхнього наміру, надовго прикипав до них усіма своїми гадками й почуттями і, відразу відкинувшись від слабодухих та байдужих до нього, бавився тільки з ними – бавився уявно, віртуально, бо «тверді» мали справи без нього і навіть не дивилися в його бік, «м’які» ж з осторогою поглядали здаля, і так тривало кілька днів, поки він не підкликав слабодухих до себе, показував їм якісь свої іграшки чи розповідав якусь дивну вигадану історійку і знову проганяв від себе, і біг мовчки плакати перед самим собою в люстрі, передчуваючи, що так йому буде все життя – ні друзів, ні ворогів, ні… – і вже тоді він знав, що перестане цьому противитися, щойно виплаче свої останні сльози про запас.                                                     Закохані   Наприкінці осені в обласному центрі Н. відбулася зустріч доволі знаних краян, відомості про яку лише по Різдві почали просочуватися в середовище зацікавлених, а ними треба вважати журналістів, письменників, митців, науковців – таки чимало небайдужого люду, і це тільки перше вузьке коло, за яким – значно ширші: читацьке, глядацьке, слухацьке, аматорів, пліткарів тощо, тому робимо висновок, що учасникам тієї майже таємної вечірки чомусь дуже важливо було абстрагуватися від звичної колотнечі думок, емоцій та шлунків і бодай на початку стримати хвилю більшої уваги до свого      фортелю; і от вони, приблизно одного літнього віку, вифранчені як на побачення, сиділи за кількома зсунутими квадратом столами, густо заставленими наїдками й напоями, і чемно, за прикладом учнів початкової школи, поклавши перед собою лікті, тихо розглядали один одного: переможна сивина чи кричуща відсутність волосся, талановито пофалдовані часом чола й щоки, окуляри прозорі й хамелеонисті, окуляри бажані, окуляри на шворці – все це видавалося їм ознаками чесно збереженого і навіть примноженого таланту, по-доброму тішило, внутрішньо захоплювало, і їх можна було зрозуміти з огляду на обставини, що передували цій зустрічі, про які час уже й сказати, позаяк слугиня – білява дівчина-тростинка якось ще по-дитячому всміхнулася їм і, вклонившись, ніби від подиху їхнього здивування людською красою, легенько причинила двері банкетної зали, власне кімнатки без вікон, ще й оббитої, на зразок театральних інтер’єрів, тканиною морських тонів, які, либонь, і мали б, поглинаючи звуки звідси і звідти, повнити залу пошумом хвиль, чого, здається, вистачало, та й кожен знав, що світ, з якого вони так рішуче виокремилися  на чверть цієї посередтижневої доби, вже буквально за кілька метрів від них має чим зайнятися – йому не бракує ні кави, ні трунків, ані бажання, в загальній залі демонструючи свою відкритість, дедалі більше усамітнюватися, щоб якоїсь миті стати коконом, з якого з’явиться щось небачене, – однак це вже зовсім інша історія, ближча до давно прописаних у книжках, а наша, попри новочасне втаємничення, щойно вперше випрозорюється, і той, хто готував би їй убивчий розголос посередньої, мав би й не наближатися до тих легенько причинених, але онтологічно непрохідних для інших дверей, за якими зійшлися семеро приятелів, пов’язаних однією шовковою ниткою першого кохання; якраз сьогодні їм належало виплутатися з неї, безболісно, нічого не рвучи й не ранячи, звільнитися, сповнити спільну багатолітню мрію, яка то раз у раз перестрівала кожного з них на життєвій дорозі і, погомонівши, відпускала, то ставала, здавалося, нездоланною перешкодою, але вони якось зуміли дійти аж до цих немалих літ, коли більше незмога, бо вантаж найправдивішого – ефемерного щастя виявився й найвідчутнішим, і якби хтось із сімох, порушивши давню домовленість не розкриватися восьмому, обмовився про ці проблеми, скажімо, своєму племінникові, то почув би принаймні два доброзичливих зауваження: перше – «і що ви собі вигадуєте», друге – «з такого полону варто звільнитися, якщо маєш певність, що він для тебе не останній», проте вони знали, що чинять, віддавна обміркували кожен свій крок у взаємному листуванні та принагідних телефонних розмовах, не даючи зустрічам жодного шансу, ну, хіба що випадковим, під час яких обходилися потиском долоні і мовчки розходилися, правда, на людях вдавалися ще до кількох спільно обумовлених фраз, хоча це траплялося вкрай рідко – доля, очевидно, сприяла цим добрим людям у їхніх дивацтвах, – і врешті вони починають ритуал вимріяного звільнення, все ще з осторогою зиркаючи на поріг, що його може переступити лише тихомудра дівчина-тростинка, починають з якоїсь заклопотаності обставою столу – видається, мовби тільки тепер виявили її недоречність, надмірність і, розгубившись, намагаються загальною метушнею, дзвоном тарілок та пляшок, вистуком виделок зарадити своєму настрою, що мусить бути «на рівні», та за якусь хвилю все починає приходити до цікавої норми: рухи рук сповільнилися й заспокоїлися, наїдки й напої ущільнили своє співіснування, дещо зі столу перекочувало в акуратно вистелений великими серветками куток зали, а дещо довелося терміново з’їсти, хай і стоячи, тож усі із задоволенням видивилися на звільнений посеред гостинного квадрата простір, де  щось мало б стояти, а судячи з недавнього замішання – щось особливе, надзвичайне, приголомшливе, зрештою те, чого ще не виставляли на такому місці, в такий час, перед такими очима, – його обережно вийняв із синього мішечка «їхній» скульптор-академік, і було це погруддя прекрасної дівчини, кожна деталь якого  миттю нагадала їм її справжню, реальнішу від реальнішої, бо впродовж десятиліть шліфовану  уявою до бездоганності класичного образу, і те, що могло б статися  з  цією рукотворною красою, аж тепер вжахнуло їх більше, ніж власна почуттєва безвихідь, і найтемпераментніший з них – гривастий сивань-поет, дивом оббігши за мить (а може, перелетівши)  півзали, взявся запаковувати скульптурку, як тут розчинилися навстіж такі надійні двері, відтак у них вкотився великий клубок віддалених голосів, а вже за ним показалася вона, – о так, це була безперечно вона: з тими ж очима, що могли воднораз увібрати погляди багатьох, із тими ж устами, що мали приязне слово для кожного, з тим же – коштовна волосинка до волосинки – каштановим волоссям, що народжувало в юначих долонях гарячу потребу погладити його, і вони, шістдесятилітні перебенді, раптом один по однім почали осідати у свої м’які напівкрісла, і в повітрі запахло валідолом, хоча важко було б й уявити, що хтось із сімки згадав тоді про своє фізичне серце, вона ж підійшла до столу, впритул подивилася на своє теракотове зображення і весело, але для всіх, засміялася – і вони згадали, що саме так,  для всіх, тільки вона вміла сміятися, і якби не це, вони б закохувалися в інших, але з надією, що навчать своїх обраниць отак сміятися, а вона все сміялася, поки не заусміхалися й вони семеро, бо, вже отямившись, усвідомили, що сьогодні так сміятися може тільки її донька, і нитка червоного шовку – нитка  великого юнацького  кохання поволі попускала їхні почуття, а натомість єство кожного відчуло жертовну зібраність звичайної любові.     Декарт   Було щойно середньовіччя, але позачасове Північне море зважало лише на себе: як не раз і сьогодні, скелі зірваної води зусібіч стискали судно, і воно скрипіло й потріскувало, здається, кожною своєю молекулою (тоді – корпускулою), і гордий вдома на рейді королівський фрегат, що кілька хвиль провалюючись – то одним, то другим боком – у темне міжхвилля, тепер нагадував одноногого, на протезі, вояку в дорозі, і давка бентега вже вселялася в завжди насторожені душі матросів-шведів, тому вони соромливо опускали очі на палубу, хоч у хвищі й хаотичній рухняві хтось сторонній міг би розгледіти хіба що нечіткі їх постаті, одначе допитливий хирлявий француз-цивіляка – добре роздивилися його в порту – на все здатний, позаяк із гурту проводжальників саме він спритно впіймав кінець канату, кинутого зі шлюпки, і пришвартував її, причому, не перериваючи розмови з кимось на березі, а вже на фрегаті, хитрун, роззирався, як у лісі, і таки ледь не за руку довелося завести його до каюти, – о, такий може раптом вигулькнути на палубі, пересвідчуючись у небезнадійності їхнього загрозливого становища, та й щоб усидіти в каюті під час бурі, треба мати сталеві нерви – тому прибіжить, – але підозрілий французик, що по нього, без пояснень, сама королева Швеції прислала до Франції свого найкращого бойового корабля, не думає й потикатися на палубу – ще  звечора зручно вмостившись у гамаку й так переночувавши, він ось уже дві години крізь високу шпару віконця час від часу позирає в очі буряного ранку, спокійний, наче вагадло Фуко (за сотню літ про цю дивовижу дізнаються), мало того, він насолоджується тією жахливою хитавицею, він вдячний їй принаймні за те, що так невимушено підіграє його звичному дообідньому лежанню в постелі, навіть обіцяє продовжити це задоволення до вечора, без пояснень, і він зможе все добре обміркувати, отож відразу, упіймавши серединою колисковий ритм стихії, провалюється в м’яку задуму: так, він пригадує посвист повітря в його вухах, і мамину сльозу, одна по одній, яка ніяк не втрапить у знавіснілу колиску, і те, як він у гнітючому мовчанні прагне покинути її, і врешті випадає на прохолодну долівку, бо йому вже треба кудись, негайно, не зважаючи на уявний мамин недогляд, нехай має себе за винну – ніщо не стримає його в жадобі руху тут і тепер, до себе нинішнього так само, як і завтрашнього, і певно більше, якщо зав’язане сьогодні нерозв’язаним зостанеться на все життя, – «чуєте, мамо, тоді на підлогу впало й ваше серце і, стелячись під мене, надтріснуло, і за кілька місяців спинилося у ваших грудях – щоб уже не перепиняти мене на дорозі до себе, чи не так? – але ж це мусило статися, від самого початку, з тієї миті, коли ви надумали мати втішне дитятко, не спитавши в нього дозволу, і вашу помилку вже не виправити, не виправлю, хіба що народжуся вдруге в цій морській завірюсі, відроджуся переконанням про постання людини як істини з волі самої людини, а проте… а проте, це ж доня моя мене породила, якогось третього-іншого, це ж доторки її рученят позбавляли мене вагомості (колись скажуть: земного тяжіння), і я спурхував птахом, ширяв над її голівкою, видивляючись золотої волосинки, але всі волосинки були золотими – і я спускався на її рамено і на землю не квапився, щоб часом не уздріти слідів себе колишнього, який усе ж був більше людиною, ближчим до себе нового, та якось моя люба донечка прогнала мене й… відійшла, і тепер я знаю, що не можна доручати чудо свого народження іншим, навіть найріднішим істотам – матері, доні, ой ні, не хочу їх забувати, бо вже їх немає, як немає мене біля них, бо тут я – в череві тріски під вітрилами, і щастя моє саме в лоні морському було б найповнішим (собою поєдную два причали, дві держави й одну перервану думку про те, що існую), якби не Христина, якій я, мабуть, багато писав про любов, плекаючи намір правдою зігріти її королівське серце, засіяти його ідеєю рівності, що нею повниться вщерть кожна часинка й найлютішої ери, а зараз бачу, що помилявся – вона ладна завоювати нинішнє вчорашнім і любить, любитиме тільки себе», – і єдиний цивільний на цьому військовому кораблі врешті зістрибує з розгойданого бурею гамака, далі, немов пританцьовуючи, виходить на палубу, бере в боцмана, що якраз нагодився, зорову трубу і довго вдивляється в північно-східні обриси шторму, туди, де мала б показатися земля, однак мріє він не про близький берег, а про щось на кшталт кругосвітньої подорожі з єдиним причалом у… – ні, не вгадали – не у французькому Гаврі, радше десь на забутому острові, який, до речі, й у новому тисячолітті стоятиме порожнем.     Богдани   У великій продовгастій кімнаті, або маленькій залі, на довільно розставлених стільцях сиділо зо тридцять чоловіків – від, либонь, двадцятилітніх до не менш як шістдесятилітніх, які час від часу з неприхованою цікавістю позирали один на одного, проте аж ніяк не вікова обставина спонукала їх до цього: всі вони були Богданами, і жоден із них не був тут, скажімо, Юрієм чи Петром, – а це, треба визнати, могло спантеличити як стоїків, так і романтиків, хоча їх покликано, і вони знали, що на якесь незвичайне зібрання, де зможуть «належно висловитися й навіть, можливо, реалізувати свої найкращі заміри» (цитата з поштового запрошення), а якщо ні, якщо все складеться провально, – домірковували деякі запрошені, – то можна буде спокійно покинути цю потворну будівлю в самому центрі міста і встигнути до інших, таки важливих справ, та й мали надію на золоту осінь: вона допіру велично входила в місто, і золото її вабило щирістю найвищої проби, чистотою, яку сприймало спочатку око, а далі осіння чистість виявлялася через звуки й запахи, тому не один серед цих чоловіків уявляв собі більш-менш тривалу прогулянку пішки центральною міською алеєю, напрочуд затишною, коли пощастить упіймати на льоту… (гай-гай, чи про це думати здобувцям, якими вони, безперечно, були, але й самі не підозрюючи, що насамперед здобули собі не що інше як звичайне своє ім’я, і здобули його, либонь, ще в темнощах неіснування наполегливим прагненням світла, аж таким наполегливим, що Господь, постерігши його, тепло всміхнувся в майже козацького сивого вуса і, щоб вони прийшли у світ, тимчасово звів умовність черги на людське народження до ще більшої умовності, при цьому, правда, поклав на них значну частку долі тих, хто мусив зачекати, а народившись – дбати про суто свої душевні креси  і жодним чином не зазіхати на чужі, і саме такий перебіг подій  зумовив ім’я всіх запрошених, яке, очевидно, означає передусім обраність у багатоманітності й щільності, вказує на своєрідний універсалізм, адже Богдан – це, власне, і є людина), – от і маємо, здається, основну причину цього зібрання: представити в одному місці, в один час найтиповіших, за внутрішніми рисами, представників людства, ну, принаймні нації, причому не ризикуючи наштовхнутися на бар’єри спорадичного нерозуміння – будь-який із них легко здолати якщо не щирим братанням через ім’я, то апелюванням до конкретних додаткових можливостей кожного, – але ж ніхто не знає, для чого це все та навіщо – невже задля перевірки якоїсь там своєї теорії? – саме припущення цього вже обурює, – а якщо йдеться про прихованого новітнього Герострата, який надумав внутрішнім зусиллям багатьох неординарних людей накоїти громаді лиха? – о, то він мав би бути Богданом над Богданами, але зі звихнутою психікою, – а може… однак той, хто міг би відповісти на ці запитання, якраз увійшов до кімнати і, ставши трохи збоку, ближче до вікна, так ніби дбав про об’єктивне освітлення своєї постаті, зняв окуляри з майже квадратними скельцями, розчесав п’ятірнею колись густого і, певно, не сивого чуба, назвав себе (звісно, Богдан такий-то, такої-то науково-технічної спеціальності, таких-то світоглядних засад) і милозвучним та ледь приглушеним голосом став читати односторінкового документа власного випрацювання, в якому йшлося про створення… Братства Богданів, і якщо звести зміст читаного до кількох пунктів, то отримаємо: 1) кожен із Богданів мав би подбати насамперед про з’ясування своїх конкретних можливостей на межі людського універсалізму; 2) кожен із Богданів мав би відразу вдатися до пошуків спільної мови з іншими Богданами; 3) усі разом Богдани мали б започаткувати процес відновлення спільноти людей, перейнятих долею інших на рівні зі своєю; 4) оскільки не йдеться про йменну корпоративність Братства, а загроза сприйняття його широким загалом як самодостатньої партикулярної сили існує, то воно мусить бути таємним, – і тут спалахнула дискусія, якої аж ніяк не очікували найпоміркованіші з Богданів (таких виявилося з десяток, друга третина схилялася до принципу «тут і тепер», третя – пошарпувала ініціатора за поли й хапалася за клямку дверей): хто? що? як? чому? навіщо? – навряд чи є запитання, яке тоді прозвучало б і якого не вдалося б розчути, – усе це нагадувало шквал холодного вітру, що гужмом зриває осінню позолоту з дерев і пре її невідь-куди, лише б подалі від очей, спраглих замилування падучим листом, але з природною метою (тут таки мета, не ціль) створити для тих же очей передзимовий простір, водночас запобігши майбутній навалі снігу на тонке гілля, – одне слово, цей шквал-спалах, без сумніву, міг бути тільки очисним, і був таким, бо за якусь чверть години всі вони, Богдани, задихані, як після несподіваного марафону, та з легенькою усмішкою приємного самовідкриття, мовчки скупчилися довкола Богдана-ініціатора, і враз його, ще мить тому такого не подібного на інших, начебто й не стало, він мовби розчинився в атмосфері загальної доброзичливості, став часточкою кожного іншого, тим самим, не відкладаючи на завтра, показавши приклад Богданового чину, формальність якого виявилася уявною, позаяк того дня його так і не знайшли, а наступне зібрання, до якого вже ніхто нікого не спонукав через пошту чи телефон, однак всі прибули з німецько-австрійською точністю, просто забуло про свого нібито чільника – з порога взялися виводити розмову на рівень душевної радості, коли кожне слово обов’язкове й неповторне, коли мовчання вміє звучати, коли, зрештою, стають незамінними й люди, носії тих слів і того мовчання, і чи то, бува, не він, так би мовити, Першобогдан, своїм приємним баритоном у мить повного затишшя запитав сусіда: «І як вам народжується вдруге?».     Закладник   Один доволі відомий у великому місті гуманітарій, почасти видавець вирішив укласти й видати міську енциклопедію особистостей від предківщини до наших днів, а що потреба цього визріла як економічно, так і суто інформаційно, то, довго не роздумуючи, помістив у всіх засобах ЗМІ, включно з інтернетівськими сайтами, повідомлення, в якому просив охочих визначити з числа своїх знайомих і просто відомих їм людей осіб непересічного обдаровання й незаперечних заслуг перед міською громадою, застерігши наприкінці, що такою особою аж ніяк не може бути ні сам визначальник, ані його сучасний чи історичний родич, бо добре знав потяг своїх краян до дармової слави, та й сам полюбляв блиснути серед незрідка набундючених міщан якщо не талантом, то бодай талановитою провокацією, хоча цього разу йому йшлося насамперед про видання книги, яку можна швидко й дорого продати, оминаючи, між іншим, давно вкорінений у цьому місті звичай роздаровувати усім причетним до автора, і навіть причетним до цих перших причетних, значну частину тяжко фінансованого накладу видання, – він усе робив для того, щоби звести голосну прославу інших до тихої прослави своєї звичайної кишені, крім цього передбачаючи якісь потішні наслідки процесу підготовки і процесу продажу книги, бо завжди був не проти доброго дотепу, що не раз потрясає нічим не діткнуті надмірні животи метрів та півметрів, коли вони встигають упевнитися у відсутності ризику для своїх побронзовілих особистостей, – отож він, внутрішньо насолоджуючись майбутніми втіхами, як і ті метри з півметрами, не міг навіть подумати, що життя таки підкине йому солоного жарта – місто, втомлене тривалим очікуванням чергової урядової імпрези, сприйме його пропозицію як єдиний вартісний вихід із кризової буденщини: оживуть охлялі друкарні й редакції часописів, постануть, як гриби після дощу, агітштаби розмаїтих політичних та позаполітичних сил, вишикуються довжелезні черги до архівів та бібліотек, заметушаться, приймаючи й відсилаючи тонни кореспонденції, працівники  поштових відділень, а невеликий особняк упорядника враз опиниться в цілодобовій облозі претендентів на місце в енциклопедії, і що його господареві вже не вдасться вийти з дому, щоб зайнятися власне її виданням та хоч якось вплинути на спровоковану ним ситуацію, яка призвела до цього домашнього полону, зробивши його чи не найвідомішим закладником на планеті – таким, що явно заслуговує на місце  в енциклопедії  власного впорядкування.     Учитель   Коли кажуть, що хтось дивний, то мають на увазі передовсім важкість спілкування з тією особою, бо інакше все миттю стало б на своє місце: «він просто дурник», а тут був чоловік, спілкування з яким вимагало спеціального підходу, і багато хто це розумів, дехто навіть змалечку – пам’ятав його, усміхненого, від першого свого приходу до школи, тому-то диваком виявлявся поблизу нього завжди той, хто призабув його, чи не знав, чи просто вирішив зігнорувати (як ото Михайло Негодій), що було таки легше зробити, ніж належно погомоніти з ним, а він, учитель, залишався просто учителем, якого й позаочі важко не шанувати за його прихильність до тебе і за чимало інших рідкісних у всі часи вчинків, адже й Негодій, хоч як не старався догодити собі, відразу пригадав своє найближче спілкування з учителем – спочатку на уроці фізики у випускному класі і через кілька днів у себе вдома, – на тому уроці вчитель просто підсів до збентеженого важкою задачкою Михайла (ні, то було не звичайне збентеження, а раптове усвідомлення всім єством своєї неспроможності бути як інші, догодити чомусь більшому за себе, що викликало навальний пал у його тілі й буквально проливний піт) і, доторкнувшись до змокрілого внутрішнього краю комірця юнакової сорочки, взявся разом із ним розв’язувати непіддатливу задачку, але якось так, що Михайло відчув поруч не вчителя – радше приятеля-однокласника, за мить старшого брата, далі самого себе, Михайла, який уже зумів переступити прірву свого незнання і за чверть години вирости на кілька незмірних сантиметрів, навіть учителя покинувши десь позаду, з кимось іншим, але щомиті відчуваючи молекули його думки у своїх думках, так гостро відчуваючи – аж до марного намагання позбутися їх, що, мабуть, і спричинилося до ситуації, коли Михайло почав уникати свого вчителя-фізика, і невдовзі знову застряг у якихось там проблемах із фізики, і вже не впустив думку вчителя у свою голову, дарма що той тричі підсідав за його парту, а по кількох днях, після пропущеного Михайлом уроку, надвечір завітав до оселі Негодіїв і, почувши від настороженого батька, що син якраз складає цеглу за хатою, вийняв зі свого великого портфеля целофановий мішечок з акуратно поміщеними в ньому чорним халатом та робочими рукавицями і пішов допомагати хлопчині – він, можливо, міркував тоді, що навіть складені штабелем цеглини витворюють певну цілісність, вчаться бути разом, на своєму місці, щоби згодом таки зайняти те єдине своє містечко в загальному муруванні великої будівлі, якою може бути навіть звичайна літня кухня, адже не випадково вони, учень та вчитель, закінчивши роботу, про власне фізику вже не обмовились і словом – згадали спільну, кількома класами, поїздку в Карпати, де після цілоденного вештання  горами немилосердно болів поперек, як ото зараз, і саме Михайло знову й знову підбивав інших видряпуватися на верхи, а вчитель незмінно підтримував його в цьому, певно, намагаючись навчитися в учня чогось такого, що досі обминало його в житті, принаймні значною мірою, і це було, якщо вдатися до пошуку формули, своєрідним випередженням своїх бажань, виконання яких завжди відстає від них самих, відтак, очоливши справу, часто стає ними, а ці карпатські пригоди додали вчителеві ще якогось невербального розуміння слова, сказаного й почутого, і навіть прочитаного, розуміння, яке, переповнюючи голову, воднораз проймає все єство, вихлюпується поза його тілесні межі, стає осяжним, наочним, намацальним, врешті – нібито своєю протилежністю – ділом, позаяк саме в горах промовлене ним до когось «Добрий день!» (там, правда, частіше кажуть «Славайсу!») зумовило перетворення сірого дощового поранку на час внутрішньої світлості, сприйнятої і ним, і його учнями, а насамперед природою: кожна дорідна дощова краплина наче світилася породільною радістю, кожен камінець вилискував обіцянкою сонця, яке підсушить його й зігріє, і коли наступного ранку сонце аж закипало то там то тут, учитель подивився йому в очі і дав слово «розмовляти справами», при тому слова мали б лише супроводжувати їх, і таким першим, відразу матеріалізованим його словом стало слово «пісня» – він заспівав «Марічку», яку любив і знав ще з підліткового віку, і відчув, як серце його, мовби той камінець у траві від дотику сонця, тепліє, й опісля було багато-багато днів, сповнених чудесним перетворенням слова в діло, а найбільшим видалася йому ця спільна з Михайлом праця в цегляному поросі-тумані, з якого вони вийшли не тільки однаково запорошеними – їхня однаковість виявилася на рівні метафізичному, що є основою особистісної несхожості за спільної мети, яку визначає саме спілкування і ніколи не окремий спілкувальник, бо в такому разі трапилося б те, що сталося колись із цілим людством, – мету заступили б цілі, – й що досі доводиться повертати на круги своя у просто людських стосунках, але завдяки чому щасливо стирається межа між учителем і учнем, а більшість із нас вчиться до глибокої старості.     Театрали   З передарованими квитками подружжя сорокалітніх пішло на вечірню виставу міського драмтеатру, назва якої відразу ж забулася, і спочатку все було як завше: припізнені, що добігають до колонади входу, переповнене притишеним гомоном фойє, коротенька черга до гардеробу, готові відповісти на всі запитання про напрямок і місце служниці, три дзвінки, але ступивши до зали, двоє наших здивувалися – зала була порожньою, однак вони таки всілися на свої місця (удвох ставали ніби відчайдухами), десь у першій третині партеру, і стали терпляче очікувати подальшого розвитку подій, бо мали принаймні три години вділеного собі часу, та й, жваво обмінюючись думками про якісь там важливі свої справи, навіть не помітили, що спливло півгодини, а руху – ніякого, тож чоловік і жінка, здивувавшись удруге, вирішили вийти й розпитати, у чому річ, проте масивні двері – всі – виявилися замкненими, і хоч як вони гримали в них та вигукували «агов» – усе було марно, лише праві долоні запалили, і тоді вона заплакала по-дитячому, а він, витерши кулаком одну її сльозу, всього себе спрямував у найближчі двері, глухо вдарився об них і зупинився так, не повертаючи обличчя, стояти, ніби приклеєний чи прибитий, але раптом за їхніми спинами хитнулася шелестка завіса, далі почала підійматись і врешті відкрила цілу сцену, про існування якої подружжя вже встигло забути, і жінка, крізь сльози глянувши на постале, зойкнула: і розмір, й обстава, і кольори – все разюче нагадувало їхню затишну однокімнатку, а коли обоє підійшли ближче, то завважили навіть забутий нею в поквапі мобільний телефон на пуфику перед трюмо, через що вона зойкнула знову, а він чомусь заспокоївся, за мить, однак, приклавши долоню до чола, чим виказував своє велике збентеження, позаяк виходило, що вони вдома і в театрі водночас, та оскільки цього не могло бути, то наразі сіли в першому ряду і знову почали чекати, вже навіть не перемовляючись, а лише час від часу озираючись у й далі порожню залу, і так, утомлені, задрімали на якусь годину, а коли розплющили очі – ніщо не змінилося, хіба що мобільник на сценічному пуфику знайомо попискував (він, мабуть, і розбудив їх), і тепер чоловік притьмом вибіг на кін, жінка за ним, і ввімкнув голосне прослуховування: добродій, що дав їм квитки, цікавився враженнями від вистави, а почувши у відповідь кількаразове  втомлене «Дякуємо, все чудово», статечно розпрощався, – він аж ніяк не нагадував того, хто здатний влаштувати халепу, – та було вже близько десятої, якраз час з’їсти бодай по яблуку і вкладатися до сну, і ваза із фруктами стояла на своєму місці, і спільне ложе приваблювало найсвіжішою згадкою про  тілесну близькість, проте щось перешкоджало їм віддатися звичному, і це щось  було, безсумнівно, залою за плечима, адже їм, як видно, дісталася сцена, і саме вони, звичайні глядачі, мали б зіграти свої ролі – ролі буцімто самих      себе – перед цією глядацькою пусткою за плечима, перед невідь-ким (може, перед собою ж?) – останнє було б ще стерпним, якби не постійне побоювання, що всі двері тієї театральної зали нараз розчиняться навстіж і в них ринуть потоки глядачів – так би мовити, рушниця, що висить у кутку, вистрілить, – а їм, підступно заманеним на кін, доведеться серед свого інтиму пекти жахливих раків, і не відомо, чи спали вони тієї ночі, радше провалилися, обійнявшись під ковдрою і встигнувши подумати про рятівну дію світанку, в непроникне безсоння, і зі сходом сонця їм, справді, вдалося вийти на подвір’я, вони вже були готові полегшено зітхнути (дивну квартиру, зрештою, спробують обміняти), але, озирнувшись довкола, побачили, що й далі перебувають на сцені, тепер незмірно більшій, та й зала навпроти – о ні, їй не було кінця-краю! – вже заповнюється людьми, а єдине, що могло трохи втішити – це перебування на сцені разом із ними й інших людей, як і вони, стривожених та невиспаних, із непевною рішучістю знайти те, без чого їм не жити, принаймні так, як досі, а щойно «актори», ніби змовившись, кинулись у глядацьку залу, як вона зайняла місце сцени, – вони, мабуть, були приречені на своє акторське амплуа, так само на те, щоб літами розгадувати інакшість людей-«глядачів», а наше подружжя сорокалітніх поквапилося до будівлі… міського театру –  купувати квитки на вечірню виставу, однак із тих, що їх уже бачили, – можливо, все повернеться до норми?..   Лев   Щоб «віддячити» дружині, яка після чергового сімейного скандалу, спричиненого чоловіковим, як вона казала, тотальним егоїзмом, забралася до самотньої матері і, здається, покинула його, тепер уже покинула, він думав довго й напружено: історія помсти мусила перевершити все досі чуте про незадоволення чоловіка поведінкою своєї жінки, водночас залишаючись суто між ними на цьому й на тому світі, мусила бути аж так  індивідуальною, родинною, що кожна її найменша подробиця засвідчувала б його велику любов та ненависть до «цієї руйнівниці їхнього загалом затишного подружнього гнізда», – і те його наполегливе думання нагадувало роботу бухгалтера за комп’ютером, коли на моніторі мають конче зійтися сума витрат із сумою доходів, але натомість персональний попереджає про недостатню кваліфікацію користувача, побиває більшу проблему меншою – саме так ображений чоловік борсався в тенетах надзавдання, проте йому вистачило кебети дати своєму розумові спокій, на день-два, а після цього… дурниці, не було ніякої послідовності – рішення прийшло спонтанно, заставши його за принагідним – в автівці –  прослуховуванням популярної радіостанції: диктор майже бідкався, кваплячись розповісти про трагічне становище кочівного зоопарку, мешканців якого відреклися, мабуть, через незмогу забезпечити належне харчування й тепло (а мороз – мінус двадцять!) його власники (кажуть, до цього міг підштовхнути і трагічний випадок із левом, власне з болонкою, яка ще за відносного тепла, випручавшись із дитячих обіймів, забігла у клітку до лева, а він миттю порвав її на клапті, наче плюшеву, і той, хто примчав до клітки на істеричний плач дівчинки – власниці песика, певно,  так  би й побачив, якби не буквально кілька яскраво-червоних крапель на всипаній тирсою дощаній долівці, – відтоді жителі містечка бойкотували зоопарк, а місцевий багач, чи не батько цієї дівчинки, відмовився підтримати його наперед обіцяними коштами, що на них дуже розраховували люди при звірах), і тепер клітку з царем усіх звірів, та ще кілька менших кліток – вовк, лисиця тощо, молоді люди вчасно знайшли в якомусь глухому завулку на міській околиці, і якось обігрівають та годують їх, але справжнього порятунку для скривджених тварин не видно, –отож рішення тут же вродилося: негайно купити лева, таки цього кровожерного лева, а не нічим не заплямованого вовка, який ще мусить себе показати, придбати ідеальну зброю помсти, найглибший символ його пробудженої жінкою ненависті, як і їхнього кохання – за густу й пишну чуприну називала його левиком, любила погладжувати її, правда усе це начебто й минулося, та не для нього, однак сьогодні він купить справжнього лева, щоби по-справжньому помститися, і якщо це любов – то нехай вона буде собою до кінця, його ціна – не важить, вартість його утримання – також не важить, адже йдеться про… так-так, про помсту, задоволення від якої може виявитися більшим за нього самого, ух, – і він продав свою єдину «Хонду» – кільканадцять тисяч умовних одиниць, позаяк абсолютно вільні кошти в його комерційній справі неможливі, коли ж вирученого забракло (половину довелося заплатити лише за усталення нового власника з правом продавати лева, і за власне право на придбання звіра), то взяв кредит на кругленьку суму, але найбільше клопоту було з поселенням тварини на новому місці – довелося відкупити у знайомого аграрія ферму середніх розмірів, наскрізь пропахлу свинями (це стало додатковим стимулом лев’ячого апетиту, та й згодом вирішив утримувати біля клітки – для нього ж, свого лева – двох-трьох кнуриків), належно обладнати її, приставити до звіра високооплачуваного, через ризиковані умови праці і таку-сяку фаховість, доглядальника, – відтак до весни лева забезпечено, а як буде далі – час покаже, головне, що цей лютий, найлютіший звір уже в нього є, що рівно через два місяці – дня їхньої останньої розмови – його майже колишня дружина довідається про лева, і буде їй непереливки, ой як же страшно стане їй, коли вона, біологиня й любителька тварин, усвідомить, що її канарка, дві білих мишки, два сіреньких хом’ячки, рудуватий кіт і безхвостий песик – це ніщо супроти його колекції тварин в одній особині, супроти його грізного лева.     Моцарт   Татусеві стало дуже кепсько, ну так погано, що він раптом скинув із себе на підлогу купу партитурних зшитків, якими доти, мережачи їх нотами, ніби зігрівався, зсунувся з подушки і провалився під ковдру, а матуся пронизливо зойкнула і, відсторонивши мене,  кинулася до його постелі, але, на щастя, то було не те, про що ми подумали (я запідозрив незадоволення недужого моїм прислужуванням, а матуся, звісно, щось інше…), того ми обоє і тітонька Софія втішно зітхнули, коли довідалися, в чому річ: татусеві, з’ясовується, перешкоджала компонувати (тоді ми й не здогадувалися що – не сміли зазирати в записи) наша хатня канарка – вона, казав татусь, бере такі терцини, від яких лупається голова і зупиняється серце, проте ми самі заледве почули канарчин спів, десь у віддаленому куточку сусіднього покою, дарма що зумисне прислухалися, відтак матуся швидким кроком підійшла до клітки з пташиною та мить-другу уважно дивилася на неї, від чого й наша улюблениця канарка, й ми всі тривожно завмерли, не знати чого, бо й справді, якщо пташка допікає татусеві, то її можна примусити замовчати, накривши клітку темною тканиною (вночі, здається, канарки не співають), або ж – винести клітку в найдальший покій, колись помешкання служниці, де, зачинившись, хоча криком кричи – ніхто не почує, і я негайно зробив це, однак не помогло – татусь усе скаржився на жахливий біль від канарчиного співу, ба більше – життя вочевидь покидало його, коли ми казали, що канарки немає й близько, а коли бігли щось робити – знову хапався за перо й папір, тому-то матуся заштовхала нас у той найдальший покій, примусила присісти на акуратно застелене ліжко, чого ще недавно ніколи не дозволила б ні собі, ні іншим, і суворо сказала… ой, не так, того дня ми з тітонькою ще побували в татусевого учня, цілком дорослого, який, на думку матусі, міг би стати новим господарем нашій канарці, та й татусеві це сподобалося б – він любив того учня, – але той відповів, що вже має щебетливу пташку, правда, не канарку, адже підбирав її до своїх музичних смаків, трохи інших, аніж татусеві, а другий татусів учень, уже останній і так само дорослий, то він, пожалкувавши з приводу вчителевої немочі, відразу нібито й пожартував, що полюбляє не канарок, а папуг (при тому легенько постукав указівним пальцем по закутаній у плед клітці в тітоньчиному оберемку) – вони, мовляв, якщо й співають, то лише повторюючи за кимось, і він, до речі, такого повторювача своїх пісень має, – і тоді ми з тітонькою вирішили вдатися, наперекір матусиним застереженням, до маестро Сальєрі – він якщо й відмовиться взяти собі нашу канарку, то принаймні порадить, як нам бути далі, але маестро, щойно почувши про загострення татусевої недуги, замовив екіпаж і повіз нас додому, а клітки не помічав, щось сумне мугикаючи собі під ніс, тож ми, щоб не збити його з мелодії, мовчали (в татуся бували такі ж моменти і навіть години), та дуже скоро приїхали, і тут почалося неймовірне: вони, Сальєрі й татусь, зачинилися і музикували – звучав улюблений татусів клавесин, із чого ми здогадалися, що саме його пальці бігають клавіатурою, – а як же хвороба, смертельна хвороба? – ми боялися повірити в таке несподіване видужання, та й мінорна мелодія проганяла наші надії, і так тривало до пізньої ночі, аж поки перед нами не розчинилися навстіж двері і з них долинуло болісне: «Та заберіть же, нарешті, канарку!» – мелодійний голосок цієї пташини й далі розривав самотньому татусеві мозок і перепиняв серце (коли вийшов маестро Сальєрі – ніхто й не помітив), і якраз тоді матуся завела нас до того найдальшого покою, щоб сказати страшні слова: «Татусь або канарка – іншого не дано…», а коли я голосно заплакав – притулила мою голову до себе і також витерла сльозу, – з тієї хвилі ми вже знали, нам наче приснилося це наяву, що, не вдягаючись, утрьох – повна братиком матуся, статурна тітонька Софія з прозорою кліткою на руках, ще менший, аніж насправді, я – вийдемо надвір і залишимо клітку з канаркою при вході до кам’яниці на морозі, по тому з годину будемо здушено ридати, кожне у своєму куточку, відтак знову втрьох вибіжимо до замерзлої пташини, якої вже ніколи не забудемо, а вслід нам котитимуться жалобно-солодкі акорди останнього татусевого витвору.   –2021 *** Скачено із сайту Буквоїд 2008-2024 http://bukvoid.com.ua/library/bogdan_smolyak/motsart_gospodar_inshi/