Богдан Чубко Домовик Важкі оборонні бої залишилися позаду, фронт тимчасово стабілізувався. Батареї капітана Макаркина було наказано переправитися на лівий берег річки для підтримки піхоти, який утримував останні клаптики території на лівому березі Бугу. Буря осінній туман, мрячить другу добу поспіль, перетворив дороги в липке місиво. Звернули з шосе вправо, навпростець до річки, по вузькій ґрунтовій дорозі, прокладеній через дрібнолісся, і стилі місити чорнозем. Попереду, десь уже за рікою, гриміла канонада - це ворожа далекобійна била по нашим тилам. Високо над головою свистіли снаряди. Трохи попереду, в небі висіла німецька «рама» (літак-розвідник). До річки залишилося не більше кілометра, коли низько пролетіли три ворожі чорні машини, наповнюючи повітря пружним виттям. Коні шарахнулись з дороги в ліс, і їздові насилу втримали. Один візок із зарядними ящиками перекинувся в неглибокий кювет. Макаркін, знаючи, що винищувачі зараз зроблять розворот і повернуться, дав команду швидко повернути коней, які тягли гармати і вози. Гармати вдалося вкрити, вози не встигли. Бомби скинуті неточно, розбили дорогу позаду. Вогнем кулеметів були вбиті четверо коней. Гармати до берега дотягли на руках, а коні, якізалишилися,довезли боєзапаси. Уздовж Бугу простягнулося невелике село в одну вулицю. Одна сторона вулиці притискалася до лісу, інша до річки. - Товаришу капітане, понтонний міст розбитий, так просто не переправимося, - крикнув йшовшийпопереду добродушний велетень, лейтенант Михайлов. Капітан подивився направо через широкі левади, на яких купами росли старі верби, і побачив переправу. Середня частина її була розбита, а довжину розбитоїділянкиздалекуоцінити було важко. Холодний осінній дощ посилився, Макаркін подивився на циферблат свого великого фамільного «Мозера» (довоєнна швейцарська фірма кишенькових годинників), показуючи без кількох хвилин вісімнадцять. - До темряви переправитися не встигнемо, - сказав про себе і, з тугою оглянувши темні від дощу стріхи приземкуватих хат, підкликав політрука батареї: - Доведеться заночувати, старший, пізно. Ти, здається, з цих місць. Ось і займися квартирним питанням. Через півгодини Макаркін сидів на лавці, застеленій грубошерсті домотканим покривалом, в хаті з низькою стелею і невеликими віконцями. Третю частину хати займала піч, в правому кутку навпроти дверей висіла ікона, а поруч із вхідними дверима на всю стіну височів «мисник», єдина прикраса хати, своєріднийнезасклений буфет, на полицях якого поставлені на ребро стояли розписні глиняні мискитафаянсові тарілки. Господарі - старий, років шістдесяти п´яти, і його дружина, років на п´ять молодшиа, - поралися по господарству. Старий топив грубку в приміщенні, розташованому в іншій половині будинку, в «великійхаті», як його називають в цих місцях. Це приміщення, холодне і постійно святково прибране, призначалося для урочистих випадків. Зараз там розташовувалися бійці взводу Михайлова, які рубали дрова і носили в хату. - Ну, як, хлопці, німця не пустите на правий берег? - Запитав дід Харитон, кидаючи в пічку мокрі шиплячі дрова. - На те і послані, батько, - скоромовкою відповів білявий сержант. - Мій Степан теж стояв на західному кордоні. З початку війни нічого про нього не знаємо. Повечеряли картоплею, заправленою шкварками. Пригостили господарів армійським пайком. Перед сном Макаркін вийшов на двір покурити. Дощ ледве накрапав. Темрява була непроглядна. Повертаючись до хати, капітан відчув, як щось м´яке прошмигнуло повз його ноги в дверітана «мисник» вистрибнув вугільно-чорний гарний кіт. При тьмяному світлі каганця очі його світилися, як гнилушки. Обнюхавши «мисник», кіт втупився на Макаркина. - Геть, проклятий. Не пускайте його в хату, - заметушилася бабця Марфа. - Так це не ваш? -запитав Макаркін. - Приблудний, тепер начебто наш. Кіт безшумно стрибнув на підлогутарозчинився в темряві прочинених дверей. Макаркін і лейтенант Михайлов спати лягли на підлозі, на матрацах з сіном, покритих плащ-палаткою. Господарі влаштувалися на великій печі. Перед сном господиня поставила на «мисник» глиняну тарілку, поклавши в неї потроху всякої живності, що залишилася після вечері. - Навіщо це, бабуся? -пробасив Михайлов. - Длядомовика, рідненький. - А якщо не покласти, що буде? -посміхнувся лейтенант. - Сердитись буде. Хмикнувши, лейтенант потягнувся всім своїм могутнім тілом, повернувся на бік і замовк. Макаркін ще довго не міг заснути, думаючи про дощ і розбитупереправу. Вранці рівень річки значно підвищився,течіяпосилилася. Макаркін мав наказ чекати наведення переправи. Дощ знову накрапав, і кінця йому видно не було. Рвані хмари проносилися низько над головою. Об одинадцятій ранку Макаркінудоповіли, що через годину понтонний міст буде готовий. Однак не минуло й півгодини, як два «Хенкеля» (німецькі літаки), скинувши пару десятків бомб біля протилежного берега на переправутасаперів, знову розбили її, тепер уже більш ґрунтовно. Капітан наказав рубати на узліссі дереватав´язати плоти. До темряви роботу закінчити не вдалося. Заночували на цьому ж місці. Лягаючи спати, капітан зновупримітивтарілку з їжею на «миснику». Михайлов, хитро підморгнувши капітану, підійшов до «мисника», прибрав тарілку з їжею і поставив її в піч, яку закрив великоюбляшаноюзаслінкою, чорноювід кіптяви. Господарі вже більше години сопіли напечі. Посеред ночі капітан прокинувся від страшного гуркоту. «Мисник» деренчав, і з нього сипалися тарілки. Хата була освітлена яскравим світлом, що проникали зовні через вікна. Вихопивши з-під подушки пістолет, капітан схопився і побачив Михайлова, стрибає на одній нозі і поспіхом з сопінням одягаються чобіт. З грубки, голосячи, злазить бабка Марфа. Двері, замкнена на ніч на гачок, була розкрита в сіни. Макаркін через сіни босоніж кинувся на двір. Вулиця була освітлена, світло лилося згори. Макаркін підняв голову. Над річкою висіла німецька «лямпа» (спеціальне освітлювальний пристрій, спускалася на парашуті дуже повільно для виявлення противника. Працює на батареях.). На протилежному березі, десь далеко, чулися вибухи. У селі було тихо, бійці спали. Макаркін повернувся вже йти з двору, як раптом на далекому паркані в світлі згасаючої «лампи» побачив неправдоподібно великий темний силует спокійно сидить кота, Контур силуету світився, подібно вогнів «Святого Ельма». - Глянь, - сказав він, повернувшись до Михайлову, який виходить у двір. Але, коли він знову глянув на паркан, там нічого не було. Макаркін, чертихнувшісь, повернувся в хату, там при світлі каганця бабка Марфа підмітала черепки розбитих тарілок. - Що ж це було? - Запитав лейтенант, який повернувся з двору. - Що було, що було, - невдоволено відповіла господиня. - Я ж казала, що домовик розсердиться, якщо не поставити йому їжі. А хтось із вас прибрав тарілку з їжею. Лейтенант хотів щось сказати, але так з відкритим ротом і залишився. Запала мовчанка, тільки баба Марфа шарудела віником і кректав господар на грубці. - Ну і справи, - знайшовся сказати лейтенант. Він відкрив заслінку, дістав з печі тарілку з їжею і поставив її на «Мисник». Капітан, мерзлякувато зіщулився, ліг. Мовчки поруч ліг Михайлов. Минуло близько півгодини. Обидва відчували, що не сплять, але мовчали. Ще через півгодини капітан штовхнув ліктем Михайлова і сказавши: «Пора!» - Став одягатися. Переправа через Буг пройшла нормально. Потім було все: і тривалий, виснажливий відступ через всю Україну, і госпіталь, і знову - фронт. У квітні сорок четвертого частина, в якій служив Макаркін, вела наступ по знайомих місцях. Необхідно було форсувати Буг і, просунувшись якомога довше, на Північно-Захід, перерізати залізницю між Шепетівкою і Проскуровом. Макаркін згадував зручну переправу біля села Г ... і запропонував план форсування Бугу генералу. План був прийнятий. Полк Макаркина перший увійшов в село і попрямував до берега. Село було сильно розбите, тільки одна третина хат вціліла. Хати, в якій на початку війни Макаркін провів близько двох діб не було. Місце, де вона стояла, Макаркін відшукав за старою, нахиленою над вулицею, великий вербі. На місці хати була купа будівельного сміття, в центрі якої височів залишок печі. На скопати город стояла жінка і з-під руки дивилася на колону військ, які рухалися через леваду до річки. Макаркін попрямував до неї: - Здрастуйте, Марфа Іванівна. Вона мовчки подивилася на нього і тільки через хвилину запитала: - Ти чий будеш? - Чи не тутешній я. У сорок першому ми ночували в вашій хаті, коли переправлялися на лівий берег. - Багато ночувало у нас, - відповіла вона, мабуть не знаючи його. - Де ж господар ванн? - Он він, пішов з вашими на берег. В цей час щось доторкнулася до чобота, і Макаркін побачив вугільно-чорного кота, який терся біля його ніг, заглядаючи в очі, як старий знайомий. - Це той же самий, що був на початку війни? - Ні, як згоріла хата, той кудись подівся. А цей, молодий, приблудився звідкись, як побачив нас на городі. Все ходить навколо і муркоче. - Але ж він такий же самий, зовсім чорний. - А до нас завжди прибиваються чорні коти. Ще у мами моєї вони були, та й баба казала. - Так, буває, - загадково відповів Макаркін і, попрощавшись вийшов на вулицю, де проїжджала остання гармата його полку.   Лютий - березень, 2016 рік. *** Скачено із сайту Буквоїд 2008-2024 http://bukvoid.com.ua/library/bogdan_chubko/domovik/