Re: цензії

16.12.2018|Анжела Дмитрів, вчитель української мови та літератури старших класів
Гра в реальність
14.12.2018|Ольга Рєпіна, м. Дніпро
Парадигма безмежного серця
12.12.2018|Тетяна Зінченко
Ти будеш сильним, переможцем, Лицарем відваги і добра! Бо це можливо!
11.12.2018|Світлана Лупаренко
Світ очима підлітка
10.12.2018|Броніслав Май, доктор гуманітарних наук (Польща)
Віршовані запитання
04.12.2018|Ігор Фарина, письменник, м. Шумськ на Тернопіллі
Великі чари маленької книжечки
03.12.2018|Ольга Рєпіна, м. Дніпро
Модерні психологізми або свободавибору
01.12.2018|Ігор Фарина, письменник, м. Шумськ на Тернопіллі
Вказування шляху до віри
30.11.2018|Діляра Шкурко
Звідки вона це знає?!
28.11.2018|Олеся Кізима
«Допомагай і надалі тим, хто цього потребує, і ти завжди почуватимешся щасливою»

Літературний дайджест

14.11.2017|10:30|BBC Ukrainian

Донбас як "Корито"

Роман Тараса Антиповича "Помирана" серед 16 книжок довгого списку Книги року ВВС-2017. Про нього розповідає член журі Віталій Жежера.

Наша література про війну на Сході вже досить розгалужена: від документалістики - до казково-пригодницьких дитячих історій (скажімо, донецький журналіст і письменник Павло Кущ видав повість "Чотири нявкісти і Він", де четверо хоробрих українських котів відвойовують у сєпарів бойовий танк).

Роман Тараса Антиповича "Помирана", за всіма ознаками, теж розрахований передусім на молодіжну аудиторію, на тих, для кого гра в трансформери є звичним способом моделювати світ.

Чимало персонажів Антиповича якраз і є такими собі біотрансформерами. У когось залізна клешня замість руки, у іншого бляшаний ніс. Цей твір критики вже охрестили нашим першим повноцінним кіберпанківським романом.

Роман з перших же сторінок нагадує про "особливі райони" Донбасу, хоча у автора на це не натякає жоден топонім. Цей простір впізнається за іншими ознаками.

Місце дії - велике колишнє сміттєзвалище, що зветься Коритом. Час дії - нібито не тепер, а за кілька десятиліть попереду. Ця територія відгороджена від усього світу. Один з коритян, Гектор, гордо каже: "Ми - автономіка! У нас своя особа шняга єсть на все!". А його брат Нельсон додає: "У нас народ гордий і тугий на ум, чужих не любе!".

Ще інший персонаж пояснює, чому було проголошено автономіку: "Бо рішили, що Корито весь світ годує. Сортувальна станція тоді робила - огого! І надумали наші одділиться, щоб Корито тільки собі оставить. І оджали Корито! Чи то війною, чи хитрістю - я так і не пойняв".

Стара баба Тузиха уточнює: "Війна була, бо Корито у нас забрать хотіли. Мій батя воював, я знаю, що до чого. Ми хочем, щоб усе було, як було. Хай вони (ті, хто живе за межами Корита - В.Ж.) не нагліють і одходи сюди везуть!".

Погодьтеся, гасло "Корито весь світ годує!" аж надто впізнаване, щоб не нагадувати про ОРДЛОвський сепаратизм.

Одначе, чим далі читаєш, тим менш усе однозначно сприймається, і територія Корита починає нагадувати не лише наш Південний Схід.

Бо сміттєзвалище в головах можна знайти де завгодно, хоч би й у Києві чи навіть десь ближче до наших кордонів з Євросоюзом (прикметно, що роман написано ще до того, як почалися скандали з контрабандним вивезенням львівського сміття).

Мешканцям Корита живеться важко, бо старе сміттєзвалище давно вичерпало свій ресурс і не поповнюється.

Їм доводиться їсти тирсоплиту, замариновану в гострому кислотному розсолі. Або в кращому разі - бульйон з горобця. Ну, ще можна полювати на страшного кротодила, що живе під пластами сміття і їсть людей.

Але й вони його їдять - роблять шашлики, шкварки й навіть тараньку.

Коли поміж коритян завівся канібал, його важко вирахувати по слідах від зубів на обгризених жертвах, бо в усіх тут зуби однакові, залізні, і чистять їх наждаком.

Зрештою, які б не були примітивні ці персонажі, потроху проймаєшся до них співчуттям і навіть симпатією.

Серед них є навіть поет Хамса. Він, як і його співвітчизники, забув більшість слів, але знає, що таке поезія.

Той Хамса, "сповнений скороботи й безсилої гуманності", врятував од смерті дитинча кротодила, приручив його, виростив і читає цій потворі свої вірші. Більше нема кому.

У цьому їхньому Великому Смітнику є щось трохи дитяче - адже діти також люблять ритися в звалищах, і роблять це не так, як бомжі, а шукають скарбу або чуда.

Вже після прочитання роману згадуєш от що: всі мешканці Корита, звісно, кимось колись народжені, тобто, вони чиїсь колишні діти - але тут немає батьків! А ті, хто за віком (як-от Туз із Тузихою) самі могли б бути чиїмись батьками та матерями - дітей не мають.

Це якесь таке суспільство, де живе ніби останнє покоління, і це покоління цілком самотнє, у нього немає нащадків, а предків мало хто пам´ятає. Як каже Гектор, "мені мамка снилась, а як вона може снитись, коли я її ніколи не бачив?".

Тим-то, коли раптом з´ясовується, що Божена мусить народити дитину від Нельсона, це перевертає весь звичний уклад життя.

Нельсон починає усвідомлювати себе батьком не лише тої дитини, а цілого народу і хоче вивести одноплемінників у нормальний світ з убогого смітника. Ілюзій у нього нема, він розуміє: "Якщо відсутність змін планомірно вбивала коритян, то зміни вели їх на той світ ще коротшим шляхом".

Ця драматична думка смілива й цілком доросла. Можливо, роман якраз про це - про шляхи дорослішання суспільства. Ті шляхи непрості: гинуть майже всі коритяни, зате залишається жити новонароджений син Божени й Нельсона.

Віталій Жежера



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери