Re: цензії

24.05.2019|Ігор Зіньчук
Історія кохання з ароматом яблуневого цвіту
Сталь і золото – 5 незвичайних видань «Книжкового Арсеналу»
18.05.2019|Микола Адам, член спілки письменників Білорусі, письменник, перекладач
Магія слова
16.05.2019|Юлія Юліна
Любов і Завірюхи
13.05.2019|Наталя Федько, письменниця
Чи можна повірити в світло, якщо в душі – сутінки?
11.05.2019|Юлія Юліна
Тринадцять химерних історій
10.05.2019|Ігор Фарина, письменник, м. Шумськ на Тернопіллі
Квіти душі празникують у слові
01.05.2019|Микола Гринь
Батуринська голгофа Сергія Павленка
29.04.2019|Антоніна Корінь, науковець літературно-меморіального музею І. Карпенка-Карого, м. Кропивницький
Він на коні – «живіший всіх живих»
25.04.2019|Ігор Фарина, письменник, м. Шумськ на Тернопіллі
Щебече птиця слова в небі дум

Авторська колонка

15.05.2019|17:01|Богдан Смоляк

Відпочинок

Я ніколи не буваю так зайнятий, як у години свого дозвілля (Цицерон) . Від роботи ніхто не помер, про відпочинок годі й говорити (Б. Шоу) . Тоді одпочинемо, як помремо (Укр . ) .

Відпочинок. Від чого, від якого чину відпочивати? Абстрагуватися, втікати, відкараскуватись… Від життя? Але ж воно всюди наздожене тебе, якщо ти не… самогубець. Від улюбленої професії, яка, попри певні свої недоліки, приємною панянкою приходить у твої сни?.. Та й хіба відпочинеш од професії нелюбої – вона також завжди з тобою, правда, в образі яги. Від осоружної справи втекти можна, але – тільки до справи, що надихає й горить не згораючи. Як неопалима купина. Кумедно втікати й від людей, особливо когось одного, позаяк дехто в такій утечі навіть розмовляє з ним подумки. А молоді батьки вже другого дня без своїх діточок умирають за їхнім нестерпним галасом. Більшість сумлінних людей, які вже попожили й попотерлися, опинившись раптом поза звичним своїм трибом, клопочуться, що не мають клопоту. Пляж їм – наче велика пательня чи сушарня, хвилі морського прибою нервують… Наші закордонці, десь на краю світа, у рідкісні вихідні, коли не сплять, то не знають, за що взятися, де себе подіти, і – згадують косовицю, порпання на грядці чи велике прання й так відпочивають… Якийсь музика-філармоніст, знаю, брав відпустку тільки в період бабиного літа – мав внутрішню потребу дослухáтися до бреньчання павутинок, а що в мегаполісі, як і на морі або океані, їх обмаль, може, й узагалі немає, а чи там вони обтяжені місцевими осадами, то щодня виїздив за місто і нажив собі  слави того, хто «вухами ловить вітер». Мусив своїх обсерваторів називати тими, хто «очима ловить порожнечу». Спробуй такого відвезти на вікенд до Італії – вперся б, як і та баба, що згадала про своє літо… Ну, хіба що на скрипковий концерт,  освячений іменами Страдиварі й Паганіні (в цьому славетному прізвищі корінь – сільський…); проте й тоді заглядав би за своєю павутинкою… Повідав мені один художник, як його в рідному місті запросили на бенкет-прийняття всесвітньо знаного науковця-нобеліянта, тутешнього уродженця, і як той маляр замість того, щоб смакувати дорогущу густющу каву, цебто відпочивати, озираючись на сусідів, умочив у філіжанку вказівний палець правиці і став щось малювати на розкішній, з тисненням, та, на щастя, білій, серветці, і так захопився, що вже ні на кого не озирався… – сам нобеліянт звернув на це увагу і попросив показати малюнок. Показав; пообіцяв, що на його основі зробить акрилик для гостя. І створив свою чи не найкращу річ, а в колекції знаменитого земляка – то певно ж зіркову. Той художник не вмів відпочивати навіть за найдорожчою кавою, а мій приятель-письменник – за… Маю гарну нагоду сказати трохи більше, ніж зазвичай, про таких людей. Мій приятель – чоловік відкритий, тож не боюся розпатякати якісь його секрети; тим паче, що найбільшою таємницею, своєю й інших, вважає він таємницю любові, яку дуже бажано розгадувати, розгадувати й розгадувати… Так-от, десь у сорок літ приятель відчув нагальну потребу бодай трохи відпочивати од світу. Від його вимог і пропозицій. Від екстенсивного  відпочинку – сімейного, традиційного, географічного. (В цьому переліку нема спортивного, бо фізичні надмірності поза фізичною працею вважав і нині вважає він бздурою).  А як відпочити од світу у світі? – Тільки усамітнившись! Інтенсивніше, ніж доти, читання книжок, спорадичний перегляд добротних фільмів, дія яких відбувається в дуже різних куточках планети, замінили чоловікові колишню ненаситну просторову допитливість (замолоду вдалося йому побувати в кількох краях «злої імперії незлецтва» й зарубіжжя, що, звісно, називалося літнім відпочинком, але по суті було транспортним насильством…). На самоті відчув себе саме в тому місці, в якому сходяться інтереси єства – і робочі, і відпочинкові. Праця й відпочинок тут переплітаються, принаймні для нього, як пальці обох рук. І виходить щось на кшталт обіймів… Приятель, зрозуміло, над усе ставив інтерес творчий і «обіймав» своє письменство. Відпустки од творчості не буває, позаяк творчість річ глибоко духовна і завжди з письменником. Не буває, правда, ще й тому, що наш загал вважає художню творчість суцільною відпусткою. За ним – і держава. Але то «хроніка», на яку немає ради… Окрім віршів, що межи літературними жанрами нагадують аскетів, приятель пише прозу; переважно середню й велику; така тримається на житейській динаміці, подробицях. Факт – ще й ого який! – можна вигадати, але його коріння – таки у ґрунті реальному. Півстолітньому приятелеві завжди вдавалось успішно поєднувати прозову вигадку із самправдою. Не відмовляв своїй прозі й у психологічно-екзистенційних добавках. А не раз зіставивши свого героя із самим собою, мусив рухатися… Ця розповідь, з її літературознавчими моментами, не мала б відволікати увагу від стрижневої теми, якщо брати книжку як продукт для мовно-інтелектуального відпочинку; саме її, доброї книжки, прочитання передбачає внутрішні рухи і відрухи прямого людинотворчого призначення, душевного гармонізування, а воно, гадаю, неможливе без відмови од «дисонансних тонів» (можливо, те, що коротко перебуває у проміжку між діаметрально протилежними «тонами», найближче стоїть до власне відпочинку; та навіщо йому аж цілий місяць?..). Однак, написавши кілька повістей, приятель раптом відчув ностальгію за простими рухами, діями, краєвидами, звуками, запахами, словами, думками, зрештою – й людьми. Так ніби заносилося на друге-повторне коло пізнання Божої земної реальності, прошкування яким викликáло б не любування й захоплення, а справдешню – хай тиху й непоказну – любов. Став частіше відривати себе од стола, і цей період – називає його «часом душевних терезів» – триває досі. Щоб віднайти рівновагу, слід не переважáти, а переважити безліч різновагомих сутностей. Чи не найбільша з них трапилася йому ще на початку «часу»: кількамісячне перебування на екзотичному океанському атолі. Там пляжні інтенції аж зашкалювали, адже цілорічний відпочинковий бум витворив острову всесвітню притягальність. Здавалося, що сонце стало таким дефіцитом у, скажімо, Швеції або Норвегії (про Антарктиду мовчу), бо мусить обслуговувати той райський атол… А мій приятель, заробляючи на авіаквиток додому, чорно гарував на плантації швидкісного вирощування томатів; відмившись од бруду та хімікатів, – день лише виходив на фінішну пряму, – брів берегом океану, поселенням, парком, приглядався до природи й людей. Чув тамтешнього солов’я, якось навіть лизнув океанську сіль на своєму шкіряному мешті… Спершу, може, уявляв себе Ґоґеном на його ж картині «Дівчина з плодом» (гранична соковитість манґо й жіночого тіла!), але дуже скоро завважив барву туги в чорних зіницях молодих атолянок (невже тужили за простором, що відкритий не тільки очам?..). Почував. Розумів. Порівнював. Зважував… І невдовзі написав свою українсько-атлантичну повість, яка надовго заповнила «екзотичну» нішу його літературного доробку. Написав, звичайно, про кохання й мистецтво. Оскільки ж до противагового «баласту» принципово не вдається, то рівноважив її своїм, наразі єдиним, суто українським романом. А тепер скажіть, як дивитися на феномен курортного острова у плані праці й відпочинку? Хоч на нім аж шкварчать переповнені пательні пляжів, усе ж та земля живе своїм життям. Заробляє і на день сущий, і на завтрашній, і на пробування в небесній оболоні… Відпочиваючи – не відпочиває. Приятель же, повернувшись домів, провадить далі свій душевно-терезійний час. Не так давно здійснив мандрівки до витоків – і своїх, і свого краю й люду. Нарешті побував у далеко-далекому селі, звідки родом його непростої долі батько і де стоїть пусткою хатина, бо молодші родичі давно пороз’їздилися врізнобіч. Відшукав дев’ятдесятлітню бабуню-сусідку, яка все чудово пам’ятала, навіть назвиська сусідових пса й кота. Нанюхався тамтешніх зел (якраз осеніло, і вони пронизливо пахтіли своєю польовою домівкою), помилувався грядковою розторопшою (в його Надбужжі це справжня дивовижа і про неї й не відали б, якби не цілительство), смакував грушу з родинного саду, нараз розридався на сільському цвинтарі… Другої осені – цього разу ранньої – поїхав до витоків Бугу (Богу), що на Львівщині, вперше напився з нього чисто-прохолодної водиці, а вертаючи – тепло заздрив і людям, і курям, які щодня доливають її до своєї крівці. Воістину, з витоками треба на Ви!.. За такої поваги вони б, поширюючи свій маєстат, легко долали час і простір. І це Бузьке першоджерело, яко диво-човник, плавало б собі й нам туди-сюди довжелезною Рікою… Так міркував, поетизував. Десь того ж часу молився при освяченні патріаршого собору в Києві над самим Дніпром. Прибійні хвилі Ріки, здавалося, – щойно глянеш із пагорба понад головами вірян, – торкалися паперті – освячували храм глибинною українською сутністю, посвячували його на довге плавання у просторі Віри-Надії-Любові. І кожна – ніби з Тарасовим автографом…  На Чернечу, відтак, зійшов удруге в житті, і тепер уже якось усім єством, душею й тілом, збагнув, який колосальний український часопростір тримає Шевченко на своїх раменах. Добре, коли, за прикладом Тараса, підставляємо й ми свої плечі під ваготу спільного будня над рідними ріками, річками й потоками, адже щодень наш дедалі важчає… Дехто, певно, пригадує, як літня поетка здивувала Україну своєю пішою мандрівкою-прощею з Карпат до Канева – до Шевченка. Заскочений і подивований, либонь, був передовсім інформаційний істеблішмент, звиклий обслуговувати сумнівних знаменитостей, що мандрують хіба від стотисячної (ціна) автівки до стотисячної автівки: «О, нестандартність мислення приваблює, але ж – навіщо так збивати ноги, якщо можна під’їхати бодай автостопом?!.» Нелегко збагнути, що тільки кроком реально долаєш реальний простір; всі інші позакомп’ютерні способи – більшою чи меншою мірою транспортна віртуальність… Одного літа і приятель, відзначаючи свій «копний» ювілей, наважився на більший піший прохід – у напрямку Львова. Наші діди-бабуні, пускаючись у таку дорогу, покладалися на вози, бо туризмом їм і не пахло: їхали торгувати, а власне обміняти вирощену городину й садовину на такий-сякий крам. Отже мали мету, точніше – здорову життєву ціль. Приятель цілі не мав, навіть побутової, зате мету відчув уже на перших відкритих гонах. І то, безперечно, – Дорога. Не випадково слово це, переставивши в ньому наголос на останній склад, знаємо і як одне з найкращих означень духовності. Насамперед її. Обидві ж його форми витворюють справжнє диво. «Дорогá моя дорóга!» – вигукнув розчулено приятель, коли я взявся розпитувати його про враження. А як було: за три години зверстав майже двадцять міжпільних кілометрів; і не втомився – втомилися п’яти у втомлених кросівках… Зустрів бузька, який за кілька скоків жаби повагом – на щастя! – перейшов йому асфальтівку, уздовж якої простував. Зустрів суцільну квітковість: запальні маки, блаватноокі волошки; білорозсипи, ніби ним прицукровано або присолено трави, ромену; пухнасто-барвисті квачики конюшини, що мовби підмальовують у спеку запилене придорожнє різнотрав’я; ангельські очі петрового батога, волошкового брата, який насправді охоче цвьохкає простір і кудись підганяє все у ньому, навіть переповнені маршрутки, – мовляв, якщо ви вже обрали «пролітання над гніздом зозулі», то покваптесь забратися звідси, не заважайте пішим пішаницям: білому птахові з чорною ознакою й отому панові, котрі згорнули свої крила на плечах і в душі, аби повніше відчути й полюбити рідну землю… Нахильці придивлявся до відкритих жилавих долонь подорожника, які, мав таке враження, мусили з обох боків підтримувати шосейку, немовби, даруйте за несподіване техпорівняння, залізні цвяхиська, вбиті в дерев’яні шпали, підтримують рейки. Тільки такого ж, як і сам, подорожанина, бодай на відтинку між двома селами, що їх вистачало, не зустрів. Окрім хлопчини на ровері. Але не дивується. Як і тому, що подробиці тієї найбільш «приземленої» мандрівки запам’яталися йому найкраще. Другого року по «копі» планував поїздку до Говерли і сходження на неї; хіба її чолопок – завважте – не здіймається над двотисячометровим рівнем на… 61 метр?! Не було з ким, та й інші обставини мало сприяли… А ще сняться йому мандри до Асканії, в «українську Сахару», до Космача, Берестечка, Вилкового… Усе трохи чудернацьке, та не позбавлене й питомо українського, завдяки чому можна об’єктивувати погляд на себе й інших. Про відпочинок, бачимо, не йдеться, бо якби в подібному превалював саме він статичний, то, от халепа, від Львова до Риму уздовж доріг тягнувся б гігантський пляж  і літаки сідали б просто на нього… Мій приятель має передчуття, що невдовзі піде він і третім колом любовного пізнання незглибимої ріднизни, і цього вже стане йому саме враз. А найсвіжіша новина така: він задумав написати книжку «Чин правдивого відпочинку» – про задоволення від безперервної улюбленої праці. І як ви на те?..



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери