Мені здається, цей маленький депутатський перформанс нібито на знак протесту – насправді лише наочне підтвердження справжнього значення цієї творчої організації в житті сучасного українського письменника. Щоб зрозуміти – вона не працює тепер, бо не працювала раніше, справді треба було розпустити людей та зачинити двері.

Якщо це закриття – на знак протесту, то протесту ніхто, крім тих, хто ходив у НСПУ на роботу, не помітить і на собі не відчує. Прикро, бо ще 25 років тому, а це, на секундочку, чверть століття, саме в приміщенні на Банковій, 2 таки відбувалося щось цікаве та навіть, не побоюся цього слова, знакове.

Ще цікавіші речі відбувалися в кафе «Еней». Певний час там взагалі був заклад для втаємничених, щось типу закритого клубу за інтересами. Попри те, що спілчанськими коридорами в ті часи ходили неактуальні письменники в старих костюмах, андеграунд «Енею» наповнювався через задній вхід, і вся актуальна українська література (і не тільки, між іншим) відбувалася там. А ветерани художнього слова старалися забігти туди хіба на пільговий обід.

Спілка почала втрачати статус чогось, крім приміщення, частину якого можна здати в суборенду, саме з поступовою втратою «Енею». Місце для неформальної зустрічі творчій братії потрібно завжди, і в Києві його нема. Були, звісно, якісь там спроби щось там закрутити, але сьогодні вже й «Купідон» таким форпостом не є. Хоча будь-яке місце, де збираються літератори, можна назвати спілкою письменників – якщо, звісно, письменникам така спілка потрібна.

Чого письменники хотіли від своєї Спілки раніше? Членський квиток, право видати книжку, відпочити в спеціалізованих будинках творчості, дістати квартиру з кімнатою, яка спеціально запланована під творчу майстерню (кабінет), медичне обслуговування в спецполіклініці, поховання за рахунок організації.

Чого хочуть тепер? А Бог його знає! Членський квиток нічого не дає. Книжки можна видавати або власним коштом, або коштом комерційного видавництва. Квартирне питання письменники вирішують самі, так само за вмістом власних гаманців обирають місце для відпочинку. Медичне обслуговування… ну, тут теж справа рук самих хворих, бо хворий письменник має ті самі можливості і доступ до тих самих аптек, що й хворий біндюжник. На поховання члена НСПУ Олеся Ульяненка скидалися всім миром, спілка лише «пробила» в останній момент престижний цвинтар. Власне, поховати «члена» з квитком – єдине, що сьогодні здатна реально організувати офіційна письменницька організація. Наголошую: організувати, а не проплатити.

Ага, забув! При Спілці письменників у часи, коли ця організація мала вплив та можливості, активно діяв прекрасний структурний підрозділ: Бюро пропаганди художньої літератури. Легітимний письменник завдяки цьому підрозділу міг реально заробити пристойну копійку, яка давала до письменницького хліба не лише масла, а й ковбаски. Раптом це все кудись зникло, на його місці нічого не виросло. І в період із 1994 по 1999 рік пропаганда художньої літератури здійснювалася в Україні за підтримки жертводавців із діаспори при посередництві та під егідою «Смолоскипа». А від 2000-го року і дотепер – при підтримці, часто одноразовій (хоча й це незле) різних бізнес-структур, грантів, фондів, громадських організацій, торгівельних мереж, політичних партій: словом, кого завгодно, крім спеціалізованої письменницької організації.

НСПУ перестала, якщо можна так сказати, жити регулярним письменницьким, літературним, мистецьким, взагалі – творчим життям. Ні, звичайно, існував та існує тепер затверджений план спілчанських заходів. І заплановане на березень навіть скасували. Проте якщо місце вже не культове, а від слави лишилися тільки стіни та кабінети, заходи хоч плануй, хоч скасовуй – результат один: мимо каси. Пишуча братія перемістилася на територію Форуму видавців, «Медвіну», в зали та аудиторії Могилянки – куди завгодно, тільки не в старовинне приміщення в самому серці української столиці.

При НСПУ не було створено підрозділу, який зайнявся б популяризацією читання в нових умовах. Тут є можливості та кімнати для розміщення видавництв та редакцій, але нема менеджерів. Та якби в стінах спілки утворився який-небудь міцний форпост книжників та медійників, статус організації щонайменше не впав би, а взяти весь цей анклав голими руками, за гривню двадцять, навряд чи хтось би спробував. Бо письменника – його тільки зачепи, він же грамотний, зараза. А коли багато грамотних тусує в одному місці, та ще й навпроти форпосту президента, ким би він не був…

Чому ж це проклацали?

І хто це проклацав?

Натомість Спілка останніми роками потрапляє в медіа тільки тоді, коли треба поговорити про чергові розкрадання, зловживання, загальний занепад – погодьтеся, не кращий контекст для письменницької організації. Навіть коментуючи закриття приміщення на замок, керівник НСПУ говорить про комунальні заборгованості. А ми можемо згадати минуле цього приміщення, в якому, крім ганебних, були, повірте, славні сторінки. Сьогодення цієї організації далеке, на жаль, від актуального літературного-видавничого процесу.

У такій ситуації краще справді зачинити приміщення на замок. Бо навіть члени НСПУ давно живуть активним та регулярним письменницьким життям окремо від приміщення на Банковій, навіть якщо ходять туди на роботу.